«ГАСТРОЛЮЮЧА» НАДІЯ

«Із грузин у руси»: про особливості конфліктної «інтеграції» Міхеїла Ніколозовича у політичне життя України.

У контексті «політичних варягів» Майдану насмішливо-агресивно згадують про «гастролюючий» характер їхніх стремлінь. Мовляв, «що грузину робити в Україні? Своїх мало? Нехай вертає до своєї Грузії, п'є вино і їсть хачапурі. А литовці? А американці? А поляки?». Достатньо поширена, проте доволі примітивна за своїм змістом логіка, фундована засадами побутової ксенофобії, навколополітичною міфологією, інформаційною неосвіченістю, совкорощеним інфантилізмом, хворою ментальністю, емоційним реакціонізмом, комплексами меншовартості... За бажання список можна продовжувати. 

Відповідь очевидна: сучасне українське суспільство повне різного роду деструктивної надлишковості, яка застопорила рух до конструктивності в діях та думці. Стикнувшись з більш-менш проблемним питанням, логіка пересічних громадян несподівано губиться поміж трьох сосен, тому і виходить хронічно поверхнево, дилетантськи, примітивно.

Я розумію, що це було б занадто — вимагати від суспільства настільки грандіозних трансформацій, настільки глибокого розуміння і настільки великої повноти знань про суспільство, право і політику. Особливо тоді, коли під прицілом — достатньо одіозні і суперечливі фігури.

Тяглість до ідеального образу політика буде постійною, обираючи в інформаційному хаосі з можливого арсеналу найбільш близький до душі варіант за «медійним супроводом»: як людина говорить, якої ідеї притримується і проти чого виступає; наскільки «тошно» дивитись на її дії по ящику і як про неї скажуть інші.

Підсвідомо виборець вже на початковому етапі хоче бути обманутим, хоче чути брехню і обирати брехунів – так простіше і так спокійніше для його логіки. І дуже зручно потім виправодовувати свій вибір через класичне «всі вони однакові і всі вони крадуть, а ми лиш прості люди і нічого не вирішуємо». В результаті ж маємо щоденні політичні «Маски-шоу».

В даному контексті сучасний «політичний цирк» більшість наших громадян уособлює з діяльністю Міхеїла Ніколозовича Саакашвілі. Для пересічних він як і був, так і залишився «білою плямою» у розумінні першооснов і мотивів своєї діяльності, облишивши спроби самостійного намагання розібратись і проаналізувати дану проблему. Все зводиться до вже прописаної схеми: поверхнево, дилетантськи, примітивно.

Для когось він чи не остання надія для країни, для інших — популіст і тюхтій, проте слід визнати, що з його приходом політичне болото України добрячим чином почало трусити, розливаючи по країні цілі річища з одобрення і критики. Точки зору людей настільки поляризувались, що тим самим виникла соціальна напруга. Важко зрозуміти чим мотивується ось така радикальна градація і який фінал матиме. Зрозуміло лише одне: порошенківський експеримент «позасистемних неоварягів» пішов не за планом. На фоні подій другої половини 2017 року навколо персони лідера РНС багато вже було і буде сказано, оскільки ефекти від суспільного реакціонізму як ніколи помітні. Хіба що ледачий не говорив про «дахи, СБУ, арешти і прориви». Маршрутки, магазини, соцмережі і кулуари органів влади гудуть від скандальних новин, не поскупившись на по-своєму логічні експертні версії.

НА ШЛЯХУ ДО УКРАЇНИ

В інформаційному полі поява Саакашвілі в українських справах стала великою несподіванкою. У очах громадськості і західних партнерів подібний крок сприймався зі стриманим ентузіазмом. У час вироблення цікавих ініціатив для архаїчної і відсталої країни, Саакашвілі став чи не найбільш знаковим обличчям політики «життя по-новому». Грузинський «варяг» мав за плечима хороші результати своєї роботи, що відразу ж вималювало неофіційну мету його перебування в Одесі — повторення історії успіху Батумі, як мінімум, зважаючи на стратегічне значення Одещини. Для Порошенка і компанії, які вбачали в подібному кроці хорошу рекламу для своїх реформістських «прагнень», Саакашвілі розглядався не більше як за інструмент переконування західного істеблішменту і українського соціуму в щирості обраного шляху змін, розуміючи під «західним» схваленням такої «картинки» нові транші фінансової, дипломатичної (можливо навіть військової) допомоги у протистоянні з Росією. 

Багато хто висловлював припущення, що Саакашвілі з'явився в Одесі з прямої вказівки із Вашингтону. Можна простежити певний зв'язок між дванадцятьма візитами Байдена і інших посадовців з даним призначенням, але це не пояснює переліку тих проблем, які виникли в Міхеїла Саакашвілі в подальшому. Ще божевільніше — вважати це елементом великої американської гри на публіку, стратегічним планом приходу Саакашвілі до влади в Україні у своїх інтересах через важкі політичні ігрища.

Рішення, яке виглядало влучним в часі, повинно було принести конкретні девіденди владі. Однак реальність виявивлась інакшою: замість маріонетки постала достатньо амбітна політична фігура, яка почала пхати свого носа в «дуже важливі і чутливі» для системи справи, часто виходячи за межі своїх повноважень губернатора Одещини.

Чи думали політтехнологи Порошенка, що Саакашвілі тихо і спокійно відсиджуватиметься в Одесі? Скоріш за все. Можливих мотивів так думати було зашкаююче багато: незнайома країна, зі своїми «правилами гри», без путньої електоральної підтримки, підібраної команди та з сукупною насторогою і нетерпимістю в суспільстві до «неоварягів» — все це мало заспокоїти можливі острахи системи стосовно перспектив фігури рівня Саакашвілі та його можливої політичної самостійності.

ВИБУХОВИЙ МІШИКО

Людина штибу Саакашвілі завжди розглядає ситуацію, як можливість. Проблема лише в тому, що вона розглядатиме не обов'язково сприятливу і не обов'язково виграшну ситуацію. Це є своєрідною формою політичної самопожертви і фанатизму, з іншого боку — безшабашності і авантюризму. Витримки Міхеїлу Ніколозовичу не вистачало завжди, в купі з постійним намаганням все зробити різко, швидко і максимально просто. Така методологія має за мету отримати через активність і надмірний натиск ступінь досяжності результатів. Навіть попри благу мету подібних намірів, така радикальна стратегія завжди матиме підсвідомий суспільний опір і опонентів навіть серед ідейно близької когорти, яка віддає перевагу довготривалим і, на їхню думку, правильним процедурам.

Логіка Саакашвілі проста і зрозуміла: «немає часу чекати моменту, коли стане пізно пити Боржомі». Чимось його гарячкуватість уподібнюється прагненню багатьох представників культурної та наукової інтелігенції, а також української діаспори, які добре пам’ятають безмежну кількість тактичних помилок революційних подій 1917-22 років, за «допомогою» яких подібними «правильними процедурами» було втрачено реальний шанс на національний розвиток. Вікно історичних можливостей не безмежне, тому марнувати черговий шанс на затягнуті в часі механізми — було б величезною стратегічною помилкою.

Подібна нестриманість і різкість Саакашвілі призвела до політичного краху в Грузії. Зашкалююча ініціативність часто була деструктивною і шкідливою, створивши цілий ряд невирішених проблем, які провокували відмову соціуму від пропонованого Саакашвілі курсу розвитку. Реалізація наміченої лінії здійснювалася занадто грубо, подекуди непрофесійно, хоч це і мало вражаючі результати. Однак є ще і суспільство — субстанція достатньо реакціоністська, ранима і нелогічна, яка може оцінити такі результати лише в часовій тяглості. 

Таким чином політтехнологічна помилка команди Порошенка дала Саакашвілі новий шанс на реанімацію своїх стратегічних прагнень. Здавалось, ситуація набагато важча і «мотиви спокою системи» виявляються цілком обгрунтованими, однак у цій здоровезній, в'язкій каші Міхеїл Ніколозович вгледів такі ж здоровезні перспективи для своїх грандіозних планів. У якомусь значенні пан Саакашвілі одержимий фанатик. І така одержимість направлена на конфлікт з першопричинами проблем на шляху до реалізації намічених цілей.

Попри контакти у США, хороші зв’язки Саакашвілі на Заході не мають під собою постійної основи. Його тепло зустрічають, дослухаються, однак це більше схоже до відвідин пацієнтом психолога: той слухає, намагається зрозуміти суть проблеми, щось пропонує, дасть пораду – і все лиш словесно. Ти йому лиш черговий «хворий» за списком, зі своїми болячками, нічим не кращими за болячки інших. Так само ми часто забуваємо, що еліти Заходу достатньо пестрі і неоднорідні, зацікавленості в яких конкретизовані і не такі локальні, як витрата уваги на «підбитого політичного бомбардувальника Східної Європи» — пріоритетність відверто інша стосовно подібного штибу справ. Свою роль у даній ієрархії розуміє і сам Саакашвілі, ніяк не апелюючи до позицій Заходу стосовно України, хоч інколи відкрито дозволяючи собі критику окремих впливових організацій (як от МВФ, до прикладу), ніяк не намагаючись просити ресурсів для своєї політсили у цього кола інтересантів.

ТАРАН ПРЕЗИДЕНТА

Активність Саакашвілі почала проявлятись вже з перших місяців перебування у «південній Пальмірі». Нові ініціативи очільника Одеської ОДА були зустріті активним спротивом представників т.зв. «великого бізнесу», який достатньо твердо сидів до цього часу у Бессарабії. Заглиблюючись у особливості формування економічних зв’язків, стало зрозуміло, що великий капітал звично монополізував не лише економічні ресурси, але і владні. Із традиційною Міхеїлу Ніколозовичу вибуховістю «танк» пішов у наступ, здійнявши дуже характерний і по-своєму особливий хай (на межі популізму і правди). Подібні прийоми інформаційної паніки (як це сприймав споживач) почали відверто ділити соціум через призму сприйняття Саакашвілі на одобрювально-позитивний та відразливо-негативний табори.

Щоб зрозуміти першооснови поляризації ставлення до персони екс-президента Грузії, слід усвідомити одну-єдину і дуже просту по своїй суті річ: Саакашвілі – людина стихії конфлікту. Його політичні Еверести і величезний досвід було здобуто в безмежних політичних війнах і це не тому, що йому подобались конфліктні ситуації і він від того отримував певного штибу задоволення. Проблема виключно в умовах, які заважали «танку» рухатись далі до цілі. На фоні цих «війн» з року в рік продовжувала непомітно формуватися достатньо виразна політична епатажність, яка виступатиме постійним суспільним подразником. Інколи Міхеїлу Ніколозовичу навіть нічого робити не потрібно – сама присутність його особи стає причиною певної суспільно-політичної тектоніки, стаючи в моменті надбанням ЗМІ і послідуючих інфоприводів.

Таким чином цей конфліктний і дуже небезпечний «танк» зі своєю критикою і «хаєм» став прототипом «вишеньки на тортику» в пресові на Ігоря Валерійовича Коломойського, який саме в той момент почав інформаційно програвати конфронтацію з «Порошенком і ко», йдучи на дуже принизливі для себе поступки. Поки Саакашвілі удар за ударом валив Коломойського у Одесі, у столиці Петро Порошенко зі стриманим одобренням і показовим «розумінням» чекав результатів. Наступна ціль – перегравший в «прем’єрство» Арсеній Петрович Яценюк, який почав гнути достатньо цікаву для українського політикуму лінію, майже повністю абстрагуючись від діяльності президентської вертикалі. 

У зв’язку з цим, Саакашвілі достатньо органічно і влучно в часі перемкнувся з медійно сірого і вже «побитого» Коломойського на повсюдного Арсенія Яценюка, прем'єрство якого достатньо різко сприймалося суспільно. Пішовши на конфлікт проти останнього, Саакашвілі у цьому протистоянні сприймався радше за учасника розбірок поміж лініями президента і прем’єра, що виглядало для пересічних громадян за відчайдушний акт популізму і гри на публіку. Однак саме в історіях супроти Коломойського і Яценюка «таранні таланти» Саакашвілі дали свої плоди, заклавши базу для формування електоральної підтримки політика. 

Результати стали досяжними: Яценюк пішов у відставку, а велику частку активів Коломойського з часом було «одержавлено». Той момент став точкою відліку ідеї створення Саакашвілі власної політичної сили, про яку, власне, вже почали говорити як про факт «що відбувся».

НОВА СПРАВА — СТАРІ ПРОБЛЕМИ

Після ряду конфліктних ситуацій з Арсеном Аваковим, Саакашвілі достатньо прогнозовано переводить свою критику на президентську вертикаль, завдаючи достатньо болісних точкових ударів Петру Олексійовичу, який свідомо ігнорує будь-які закиди, очікуючи зменшення рівня напруги. Це не допомогло, оскільки з кожним днем нетерпимість до конфліктної фігури екс-президента Грузії, який, власне, весь час намагався намацати хоч якісь обриси конфлікту тільки зростала. Лідеру РНС життєво необхідно було відчути межі своєї стихії, аби хоч від чогось відштовхуватись в суспільному просторі. При цьому, соціум все ще знаходився у глибокому нокауті від розчарування постмайданним «жити по-новому»: високі тарифи, війна, ріст цін, низький рівень життя. Не так уявлялась картинка «світлого майбутнього без Януковича». І хоч все це мало б дати поштовх для росту політичної активності, проте апатія, зневіра і сукупне усвідомлення трагедії реальності сягнули небаченого розмаху, що призвело до структурної аморфності і відстороненості.

Фактично за півроку вже маючи за плечима доволі солідний перелік реальних політичних ворогів, Саакашвілі, як і прогнозувалось, починає організацію свого руху, що ознаменувало початок тотальної інформаційної блокади. Саакашвілі зникає з більшості ЗМІ, які методично уникають бодай згадки про його діяльність. В цей час він перебуває у постійних поїздках Україною, підкріплюючи свої виступи болісною для системи риторикою, закріпивши думку влади про те, що його активність якимсь чином слід зменшити.

Пан президент, супроти якого вже почали прямо лупити словесні гармати Саакашвілі, не вважав за потрібне заглиблюватись в дану проблематику, доручивши людям зі свого оточення вирішити дане питання. І ось таке манаґерство мало свої наслідки.

Осінь 2017 року обіцяла бути багатою на події, оскільки ряд опозиційних політичних рухів висловили підтримку планам Саакашвілі провести в регіонах України і в столиці масові акції протесту. Влітку того ж року Саакашвілі представляє свою програму виходу з кризи (яку багато хто відразу ж сприймає за нереальну (раджу почитати, для розуміння), оголосивши водночас цілі майбутньої діяльності. 

Отримавши від керівника задачу, у команді Порошенка не придумали нічого кращого в даній ситуації, ніж тупо і примітивно позбавити Саакашвілі громядянства, поки той був у Штатах.

СЕЗОННЕ ГРОМАДЯНСТВО

Ситуація з громадянством із самого початку була брудною. Зрозуміло, що під удар ставились політичні амбіції конкретної персони, яка багато в чому, отримала підтвердження своїх подекуди параноїдальних побоювань. Тематика сезонного громадянства одномоментно перевалила планку абсурду – далі потоки інфоприводів було вже не зупинити. ЗМІ одне за одним штампувало новини про кожен крок Саакашвілі, намагаючись прогнозувати його подальші дії. Варто сказати, що повернення очікувалось, однак під питанням були час і місце даної події. Називалась, звичайно ж, Польща, приліт до якої лідера РНС сприйнявся уже зі звичною вибуховістю.

Історія з позбавленням громадянства вирішила одну з головних проблем нових опозиційних сил – вихід з-під інформаційної блокади, одначе даний факт лише поляризував суспільство.

Чи не найбільше запитань як з боку громадськості, так і членів РНС викликала поява у найближчому оточенні Саакашвілі під час історії з перетином польсько-українського кордону Юлії Володимирівни Тимошенко. З огляду на подальші слова, у Міхеїла Ніколозовича так і не знайшлося чітких пояснень причини такої співпраці, обмежившись «консолідацією і роботою всіх опозиційних сил проти олігарха-Порошенка». З іншого боку, мотивація присутності Тимошенко у цій історії проста і зрозуміла: вийшовши на шлях нової спроби боротьби за владу, Юлія Володимирівна намагається використати всі можливі шанси для досягнення своєї давньої мети — президентського крісла, розглядаючи історію з громадянством Міхеїла за тимчасовий тактичний союз, що стане одним з численних «містків», на якому можна було б «виїхати» на наступних виборах.

Тому, якою була мотивація Саакашвілі, який достатньо лояльно реагував на її присутність поруч себе в ті дні? Незнання українського політикуму – достатньо погана відмазка. Наївне намагання увібрати в себе крихти протестного потенціалу? Цілком можливо, зважаючи на те, що саме у той момент суспільне невдоволення не можна було піддати будь-якій оцінці. Однак, чи потрібна для цього маргіналізована частка БЮТу? Ідея «ворог мого ворога — мій друг» теж важко в’яжеться з антисистемним спрямуванням ідеології РНС, оскільки Тимошенко і є цією системою, стоявши у витоків багатьох олігархічних процесів.

Повертаючись до основної суті проблеми цієї ситуації, а саме — прориву кордону, виникає запитання того, чи можна все було зробити інакше? Якщо говорити тепер, то можна. Хоч і постфактум завжди простіше судити, знайшовши цілком зручні і правильні відповіді, проте надмірна гарячкуватість і послідуючі медійні ефекти не додали одобрення нової опозиції з боку суспільства. В розрізі загострення суспільної чутливості дана історія була по-своєму реакціоністським випадок на тупі і грубі спроби влади випхати потенційно впливову політичну фігуру з країни.

Як і влада, так само винним у цій історії є і сам Саакашвілі, який попри щирі намагання повернутися в Україну, так і не позбувся намірів набити собі політичного рейтингу подібною історією. 

Коли, здавалось, ось-ось і народ здійметься на велику справу; коли, здавалось, хвиля ентузіазму здійнялася настільки високо і настав час кардинальних змін – свідомість людей відразу «дає задню». Чи то від боязні, чи то від думки, що «хай хтось доробить за нас розпочате», але із революційного сприйняття людина якось надто різко починає одержимо шукати «зони комфорту». І ось така «задоволеність дріб’язком» ставить будь-які пориви і намагання ініціативної меншості в ситуаційний тупик: припинення руху сприйматиметься за поразку і втрату будь-якого авторитету (суспільство ж реакціоністів), або ж навпаки – нагнітання і штучне підживлення конфронтації, потенціал чого не факт що зреалізується. 

Повернення Саакашвілі до України чекали з насторогою і відчуттям системної паніки. Інтерес зростав, як і напруга в цілому, перебуваючи у очікуванні чогось непоправного.

Можна лише уявити собі розпач влади, яка начебто чекала чергового удару зі Сходу. Як виявилось, кордони в державі діряві — не там будували грандіозний фортифікаційний проект «Стіна». Повен тестостерону повненький грузин виявився страшнішим від орд москвітських орків, здійнявши величезну хвилю суспільно-політичної істерики та контраверсійної риторики.

ЯК ВИСНОВОК

Попри величезний досвід політика-практика і, здавалось, глибокі знання політичних інтриг, Саакашвілі вже має за плечима достатньо велику кількість тактичних провалів, які дискредитують його і «Рух нових сил» загалом. Якщо цих погрішностей спостерігалося б менше, можна було б все списати на випадковість, однак подібні провали ставали дедалі більше регулярними. 

1. Відставка із посту губернатора Одеської області виглядала за дещо гіперболізоване та награне дійство. Ажіотаж навколо цієї події був багато в чому штучно підігрітим і попри постійні «палки в колеса», здійснити подібний крок можна було більш стримано і професійно, обстоюючи далі свою лінію. Зрозуміло, що ставка була на медійній компоненті, однак подібна акція себе не виправдала.

2. У певний момент стало зрозуміло, що Саакашвілі буде чіплятися за кожну зручну нагоду, щоб бути інформаційно доступним електоратові, оскільки не було повного розуміння що і у якій послідовності слід робити. Задумка правильна, однак виконання – провальне у своїй основі. Команда РНС і особисто Саакашвілі не мали чіткої стратегії або ж програми дій. Так, був план на організацію активності і створення штабів на літо-осінь 2017 рік, однак того було недостатньо, залишившись здебільшого лише досить умовною прокламацією.

3. Не продуманою вийшла інформаційна кампанія, часто підкріплювана гарячкуватістю лідера політсили і подальшим викривленням його слів у ЗМІ, що накладало свій відбиток у соціумі, оскільки команда РНС завідома була у програшних умовах.

4. Заявлена з самого початку підготовка активу РНС до політичної боротьби так і не було здійснено. Місцеві осередки були позбавлені ресурсів і перебували на фактичному самозабезпеченні. Вони достатньо в’яло включались в роботу з електоратом, базуючись на радянських методиках партійної організації, що лише маргіналізувало рух.

5. Команді РНС і особисто Саакашвілі негайно слід навчитись визнавати свої помилки. З самого початку потрібно було прагнути налагодити взаємопієтетність (або ж взаємопорозуміння) з широкими масами населення. В українських умовах категорично неможливо – подобатись всім і кожному, зважаючи на базу підтримки РНС (середній клас, молодь), однак досягнення певного рівня позитивної нейтральності – мало бути пріоритетним завданням. Це стало б своєрідною формою соціально-політичної БАТНИ, коли таким чином політик мінімізує можливі політичні ризики для себе і політсили, при цьому не виступаючи «подразником» для дуже вибагливого виборця.

6. Зрозуміло, що фігура рівня екс-президента Грузії – об’єкт посиленої уваги силових структур. Після всім відомої історики з «бе-пе-пе» і літаючими стаканами, попри особливу увагу шефа МВС, майже під час кожного виступу Саакашвілі переводить акцент своєї уваги на СБУ, що досить часто (як у випадку зі скандалом проти журналістів) межує з нав'язливими випадами. І знову ж таки все впираться в реакціоністське суспільне середовище, яке подібні моменти відчуває дуже конкретизовано.

7. «РНС» позиціонує себе як ліберально-консервативна партія нової формації. Вибуховий коктейль різних концептів потенційно може об’єднати багатьох симпатиків окремих ідей руху і в цьому великий плюс. Однак яке наповнення партії? Окрім Саакашвілі впливових і авторитетних фігур просто немає. Ні за харизмою, ні за досвідом, ні за політичними перспективами — ніхто з членів РНС не має навіть близько потрібних мобілізаційних навичок, які у випадку відходу Саакашвілі зможуть не лише зберегти початки розвитку руху, але й розвинути його в організаційному і електоральному плані. З огляду на це напрошується достатньо простий і логічний висновок: «РНС» – політична сила вождиського типу, якій слід вкладати свої зусилля в розвиток кадрової бази. «Перевірка боєм» багатьох членів РНС часто супроводжується колективним і гарячкуватим сприйняттям ситуації, що веде лише до збільшення тактичних провалів, а в поєднанні з відсутністю стратегії дій щодо розвитку партійної організації, сукупність подібних факторів впливатиме на якість активності руху в політиці. Підсвідомо членів РНС має переслідувати образ маргіналізації ВО «Свободи».

8. Величезна помилка РНС і Саакашвілі — це ігнорування запиту на прозорість від суспільства. У пересічних громадян виникає аж надто багато запитань стосовно діяльності РНС і їхнього лідера. Нерозумно у таких умовах уникати відповідей, позбавляючи тим самим себе умов до налагодження діалогу. Фінансування, союзники і політично «мутне» оточення — все це має афішуватися і представлятися максимально прозоро, щоб у потенційного виборця не виникало різного роду сумнівів.

Протестний рух в Україні лиш набирає обертів і все ще далекий від свого піку. Наразі немає достатньої кількості факторів, які якісно вплинуть на сприйняття людей дійсності. Так, частішає невдоволення, частішають локальні протести на місцях, однак всезагального ажіотажу і розуміння першооснови поки що немає. Увага прикута до побічних моментів, вирішення яких не змінить основної суті проблеми.

Саакашвілі закликав людей виходити на вулиці, підсвідомо десь розуміючи, що подібні кроки матимуть тимчасовий ефект. Це своєрідна форма «розвідки боєм», намагаючись перевірити здатність свою і суспільну до протесту. Основна боротьба ще попереду, однак перспективи поки що не дуже оптимістичні. Конструкт системи достатньо міцний, тому це однозначна гра на виживання.

Велику роль у майбутніх подіях відіграє здатність нових опозиційних сил домовитись про об’єднання, виступивши супроти системи єдиним політичним фронтом, доповнюючи одне одного. При цьому, вкрай необхідним стане дотримання єдиної лінії поведінки і витримки впродовж всього електорального циклу, максимально консолідуючи всі можливі ресурси на шляху до влади. 

З іншого боку – не виключена можливість різного типу «форс-мажорів», оскільки саме зараз Саакашвілі не в змозі реалізувати задумані плани, в міру суспільної настороженості і відсутності можливостей для активного спротиву.

Держава вкотре стала на шлях нового соціального вибуху, зважаючи на сукупний перелік соціальних та економічних проблем, на основі чого можна здобути підтримку.

Цьому також сприятиме тотальне виродження і деградація системних еліт, які, скоріш за все, виступатимуть кількома таборами (Тимошенко, Порошенко та Яценюк), намагаючись виокремити своє протистояння на противагу «новій опозиції» під супроводом відповідної інформаційної кампанії (фактичної ізоляції та дискредитації останніх), зробивши ставку на перевірену електоральну когорту – маргіналізовану більшість, що цілком може вдатись. Доміксуватись до фіктивної боротьби можуть також інші маргінальні проекти (як от Оппоблок, політсила Мураєва з Рабіновичем і і т.д.), що створить видимість активної політичної боротьби.

ДЕПОРТАЦІЯ

З ходом подій стає зрозуміло, що питання екстрадиції Саакашвілі до Грузії ускладнюється. В Україні охочих позбутися політика було і так багато, однак проблему даного аспекту почали розуміти і на його батьківщині. Якщо зачіпати юридичні моменти, то основи для депортації в провладної сторони достатньо нестійкі і непродумані, потребують певного узагальнення. На фоні невдалих намагань вичорнити Саакашвілі зв'язками з Курченком, чітко прослідковується достаньо тривала лінія паніки влади, оскільки аргументів залишається все менше. 

І чи потрібно тепер грузинській владі ускладнювати собі життя поверненням до країни настільки конфліктної і непередбачуваної фігури? Ефекти від подібного кроку неможливо передбачити. В ідеалі як Грузію, так і Україну влаштував би самовільний виїзд Саакашвілі до третьої країни, тим самим позбавивши обох від можливих політичних ризиків, які безумовно є для систем влади країн.

ПІСЛЯСЛОВО: У ЖИТТЄВИХ ПОТОКАХ

Умови змушують безпосередніх учасників цього великого ігрища шукати вибору певної сторони конфлікту. Боротьба з дня у день переростає у конкуренцію політичного виживання. Фінансовий пиріг активів меншає, гайки закручуються галопуючими темпами, соціалка і трансферти зменшуються у якісному відношенні, а вектор майбутнього руху досі не визначено. І цей рух «в нікуди», або ж «наосліп» – показник злочинної бездіяльності групи квазіеліт, яка ось уже майже чотири роки не йме знання що робити і як правильно розпорядитись з отриманою владою. Майдан заклав основи для формування нових правил гри, однак не зміг зламати хребет старих порядків, розпочавши системний хаос в державному організмі.

Невдоволення соціуму, базоване на тих самих проблемах, які і стали причиною Майдану – здатне вибухнути у будь-який момент. Навіть попри недооцінку потенційного протестного руху, суспільство морально готове до нових радикальних кроків супроти системи. Росія, як основний бар’єр подібного сплеску – перестає відігравати настільки помітну роль в політичній, економічній та суспільній повістці дня. Вона вичерпала себе як каталізатор існуючих проблем України.

Дедалі більш явною стає зашкалююча суспільна втома від того безладу, з якого країна не виходить ось уже багато років. Свідомість пересічних громадян давно вже знайшла найбільш вірне з їхньої точки зору рішення. Рішення не дуже ліберальне і не дуже демократичне, але у їхньому розумінні – дієве.

Офіційна влада і сам Саакашвілі позбавлені розуміння одного важливого моменту – обоє мають величезний прорахунок у розумінні стихії українського протесту: персоналія чи окрема політсила не зможе зібрати багатомільйонний Майдан і втілити існуючий революційний потенціал в якийсь результат. Революція – це завжди попереднє накопичення помилок системи. Подібне накопичення може тривати тижнями та місяцями, а може тривати роками і до кульмінації слід добре підготуватись.

Відволікаючись на особу Саакашвілі, перетворюючи весь процес на сюрреалістичний льо Сюрк дю Солєй – Порошенко і ко несвідомо сприяють цьому «накопиченню», демонструючи такий же самий політичний реакціонізм, який можна було спостерігати за Януковича. Змінилися хіба що підходи — модернізовані і структуровані, дозволяючи владі відкрито загравати з настроями соціуму, достатньо часто натискаючи при цьому на найбільш больові точки, притупляючи тимчасово тим самим хвилю обурення.

Однак під впливом умов накопичення емоцій суспільства продовжуватиме свій шлях і Саакашвілі в цьому аспекті міг зайняти свою нішу. Важливо розуміти, що його політичний образ фактично монополізував стихію протесту, оскільки всі інші політики вдоволено чекають наступних виборів, сприймаючи наявний стан речей за незмінну данність. 

Слід врахувати, що телебачення все ще залишається головним генератором «суспільного мислення» і електоральної активності. Відсутність стратегії поводження Саакашвілі в інформаційному просторі може посприяти іншій проблемі. Зважаючи на безліч суб'єктивних факторів (як от конфлікти з Аваковим, Порошенком, Яценюком та Коломойським, хаос суспільної логіки, роль Росії) можна припустити, що для Саакашвілі цілком реальною є загроза замаху на життя. Бажання позбутися Саакашвілі існує у (м'яко кажучи) багатьох. І не лише в Україні. Під подібну подію достатньо швидко вималюється інформаційний супровід, який переведе стрілки в «правильне місце» і на «правильних людей» (ну або ж на «правильну державу»). Звичайному обивателю достатньо легко можна розжувати причинно-наслідкові зв’язки подібної акції, домальовуючи загальну картинку думками таких собі «експертів», які зможуть відвернути увагу суспільства від найпростіших (можливо навіть найбільш правильних) уявлень про цю подію.

P.S. (після викладеного) Шлях до твердолобства найпростіший. Тому, чи слід його толерувати, приймаючи за данність? Мабуть ні, якщо прагнеш щось таки змінити. В іншому випадку — купуй білет у Штати і будуй своє меркантилізоване щастя. Але якщо є можливість тут і зараз змобілізувати всі наявні ресурси для спільного блага, чому ж не спробувати це зробити? І коли хтось має більше можливостей до втілення бажаного, чому б не посприяти цьому? Чи все-таки твердолобство перемогло і нас охопила суцільна комфортна зона із примітивізованих шаблонних конструкцій? Нам слід навчитися інвестувати свої зусилля до вирішення ключових проблем країни, якщо бажаємо бути повноцінними і конкурентними в світі, взаємодоповнюючи та допомагаючи одне одному у найбільш пертурбаційні моменти сучасної історії, а не тонути в потоках згубного реакціонізму.