5 ПРИЧИН, ЧОМУ ВАКАРЧУК НЕ СТАНЕ ПРЕЗИДЕНТОМ

Менш ніж через рік Україна дізнається ім’я нового глави держави. 31 березня 2019 року стартують президентські вибори, хоч підготовка вже йде повним ходом. Маховик електорального циклу запущено, що знаменує старт передвиборчої агітації. У політичному плані наступний 2019 рік може стати роком несподіванок,  або ж роком розчарувань для України. Що це буде: повернення на лідируючі позиції старої когорти популістів, чи абсолютно нові люди при владі?

СВІЖА КРОВ

Для багатьох відомий співак Святослав Вакарчук став уособленням останньої надії на зміни в країні. Журналісти активно цікавляться можливими політичними амбіціями музиканта, проте сам Вакарчук старається уникати відповіді. Однак медіа і соціологи продовжують нагнітати ситуацію. За даними групи «Рейтинг» на наступних президентських виборах за лідера «Океан Ельзи» готові віддати голоси лише 5% респондентів. Непереконливі цифри, хоча у західних ЗМІ українського музиканта вже встигли охрестити чи не «єдиним потенційним кандидатом, якого бояться «старі динозаври» Тимошенко і Порошенко». Але чи так це насправді?

Серед діячів українського шоубізу Вакарчук, на рідкість, виділяється доволі чіткою громадянською позицією. Безумовно, на його сприйняття впливало оточення, бо сам музикант родом із Західної України. Батько співака – відома в політичному плані персона, колишній міністр освіти. Але і сам Святослав ніколи не знаходився осторонь від політики.

В свій час він навіть встиг побувати народним депутатом ВРУ у 2007-му. Тоді Святослав Вакарчук приєднався до «Нашої України» Ющенка. Правда, побув співак нардепом зовсім недовго і вже через рік достроково склав депутатський мандат. «Фальстарт» на 10 років, як виявилося.

ЗІ СЦЕНИ НА ТРИБУНУ

Останніми роками Вакарчук не раз їздив на навчання до Америки. Але навіщо успішному артисту здобувати освіту в такому зрілому віці (43 роки)? Мабуть не із нудьги і елементарне бажання розбавити свої гастрольні тури вивченням економіки і права в Стенфорді. Висновок: це була підготовка для чогось більш масштабного. До української політики, наприклад. Далеко не секрет, що саме США – це своєрідна політтехнологічна Мекка сучасного світу. Логіка проста, як 5 копійок: там із політичного ремесла зробили цілу науку, тому мабуть через це Вакарчук робив численні тимчасові перерви у своїй творчості. Зараз все залишається на рівні здогадок, однак якщо музикант і планує займатися політичною діяльністю, то на даному етапі він все ще оцінює власні шанси на успіх. Його сумніви зрозуміти можна, так як ніхто не любить поразок, а тут її вірогідність доволі велика.

Як представник сцени, Вакарчук однаково добре сприймається по всій Україні, що забезпечить принаймні базовий рівень підтримки електорату. Немало часу забере звикання до реалій української політики, написання політичної програми і пошук союзників. Чим ближче до виборів, тим більш стійкою є віра в те, що лідер «Океан Ельзи» все-таки зважиться вступити у гру. Сам Вакарчук не раз заявляв, що політика його не лякає, проте розкрити всі карти зараз він поки не бажає. Разом із тим, Вакарчук людина публічна, він безумовно має певний рівень електорального сприйняття. Але поки у вічі більше кидаються прогалини його можливих політичних перспектив. Зараз можна назвати принаймні 5 причин, чому Вакарчук не стане президентом, а саме:

ПРИЧИНА ПЕРША: ВІДСУТНІСТЬ ПОЛІТИЧНОЇ КОМАНДИ

Зрозуміло, що Вакарчук не піде на вибори одноосібно. В цій ситуації виникають два варіанти: або створити власну політсилу, або ж приєднатися до вже існуючої.

У першому варіанті потрібні величезні фінансові ресурси, а вони є тільки у олігархів. Йти на такий крок – це заявка на політичне самовбивство. Малоймовірно, що і на Заході зможуть вдовольнити фінансові апетити нової партії. Та і часу відверто обмаль.

Якщо обирати другий шлях, тоді варіантом для Вакарчука може стати лише союз з ідейно близькими Гриценком або ж Садовим. В такому разі прийдеться стикатися з великими політичними амбіціями Анатолія Гриценка, який давно мріє опинитися на президентському кріслі. З Садовим ситуація простіша, однак можливість перемоги на виборах більш ймовірна лише в тандемі.

ПРИЧИНА ДРУГА: СУСПІЛЬНІ СТЕРЕОТИПИ

Україна має сумний досвід входу в політичне життя представників із інших сфер. В першу чергу це стосується шоу-бізнесу та спорту. Суспільство об’єктивно скептично ставиться до такої когорти політиків, які стають предметом постійних насмішок та казусів. Блохін сумував за «союзом», Кличко перетворився на політика-мема, Шевченка (на пару з Ступкою-молодшим) тимчасово приватизувала Королевська, Повалій і Поплавський взагалі незрозуміло чим займались. Це формує суспільний скепсис до можливостей Вакарчука щось змінити. Його автоматично асоціюватимуть з когортою вище згаданих «політичних персонажів». Якщо у команді співака не зможуть змінити таке сприйняття, про майбутнє політика можна просто забути.

ПРИЧИНА ТРЕТЯ: НЕВДАЛИЙ ПЕРШИЙ ПОЛІТИЧНИЙ ДОСВІД

Якщо Святослав Вакарчук зайде надто далеко, політичні конкуренти ніяк не оминуть його тимчасове депутатство у 2007-2008 році. Зіграти на цьому буде дуже просто. Тим паче, що вичорнення конкурентів – найулюбленіший прийом української політики. Незрозуміло з чим команда Вакарчука збирається вступати у політичну боротьбу з Ляшком, Тимошенко, Порошенком та іншими. Це ті акули української політики, які без особливих зусиль можуть розірвати Вакарчука на шмаття.

                Малоймовірно, що консультації з політтехнологами допоможуть Вакарчуку навчитися «тримати удар». Тут потрібна практика. Багато практики. Проте вже зараз видно суттєві зміни у спілкуванні  Вакарчука зі ЗМІ. Він часто жестикулює, пробує розставляти акценти у реченнях, проте це лише навчання на полігоні. «В окопах» української політики буде справжня війна.

                ПРИЧИНА ЧЕТВЕРТА: ПРОФПРИДАТНІСТЬ

«Хай кожен займається своєю справою» - говорять противники Вакарчука. Збирати концерти і стадіони – це одна справа, а от управляти 40-мільйонною інфантильною публікою – дещо інше. Можливо, лише Зеленському і його прихильникам процес управління державою здається простою справою. Реальність інша кардинально. У стінах держорганів протікають складні політичні ігрища, в яких легко загубитись. У такому хаосі вкрай важко намітити «свою лінію». Тим паче, реалізувати задумане. Особливо новим фігурам, які взагалі не орієнтуються у ситуації. Тут своя гра і свої правила. Тому і немає віри в те, що Вакарчуку під силу взяти під контроль ситуацію. Потрібна залізна хватка і величезна політична мудрість, щоб встановити державний баланс на всіх рівнях.

                ПРИЧИНА П’ЯТА: НЕПЕРЕКОНЛИВИЙ ОБРАЗ

Вакарчук сповна може підійти на роль альтернативи проти системних кандидатів, але український виборець хронічно не любить ігри «на авось». Йому потрібні хоча б мінімальні гарантії, стабільність і впевненість. Він прив’язується до медійного образу «грамотних господарників», а не ідейних державників. Громадяни купуються на картинку стабільності, оскільки вони її малюють весь час у своїй уяві. Порошенко і Тимошенко можуть «намалювати», а от Гриценко не може і чи зможе Вакарчук перетворитися у «співака-господарника»? Навряд. Це не його стиль. Для цих людей потрібне дещо більше, ніж просто «хороший співак» з чудовою репутацією.

                Електорально образ Вакарчука не гнучкий. Так, він буде добре виглядати серед молоді, яка лояльність до його творчості трансформує у 3-4%, але хто в основному ходить на вибори? Молодь переважно ігнорує їх. Основний контингент політично активної частини суспільства – це пенсіонери, які голосують за «партію ковбаси». Як з ними будувати діалог і які слова підбирати в спілкуванні з ними? – питання відкрите.

  

ЯК ВИСНОВОК

Попри очікування, політичний максимум Вакарчука – це прохід у другий тур виборів. Оптимальний результат – 12-15%, що утвердить його в якості технічного кандидата у протистоянні Тимошенко та Порошенка. Загалом факторів «неуспіху» Вакарчука-політика поки що забагато, щоб судити про його потенціал як глави держави. Більше того, не зрозуміло яким чином це можна змінити. І чи потрібно взагалі? Бо в даній історії немає фактажу, є лише гіпотези.