ПАРАЛІЧ НАЦІЇ: ДИЛЕМА ПОЛЯРНОСТІ ДЛЯ УКРАЇНИ
До Дня Незалежності присвячується
За століття війн та хаосу Україна "здобула" собі роль найбільш неісторичної нації сучасності, що прямо вплинуло на існуючі політичні, економічні та соціальні процеси. Можна довго копирсатись у першоосновах "української кризи", однак слід копнути трішки глибше - аби розібратись, оскільки ми дуже часто "за деревами не бачимо лісу".
Отож, почнемо.
Через елементарне незнання власної історії в українців виникає занадто багато запитань щодо кризових проявів у країні. Чому саме історія? Тому що вона пояснює зародки багатьох наших проблем. Якщо немає цього розуміння - у такому разі немає логічних висновків, а є лиш емоції і маніпуляція думкою зі сторони, що часто використовують у політиці.
Таке незнання багато у чому штучне, сприяє постійному опору будь-яким змінам, хоч ми звикли говорити про зміни, які потрібно завжди починати із себе. У даному аспекті народ повністю відмежовує себе від інституту держави, вважаючи його чужим та несправедливим, позбавляючись тим самим суспільної відповідальності за майбуття країни. І причина подібної аморфності криється у відсутності політичної, правової та громадянської культури, а також недовіри до тих інститутів, які генерують насильство (держава). Це ціла система комплексів і негативного досвіду, який фундаментально знищує ініціативність і позив. Вони звикли мислити найгіршими варіантами і у цьому найбільш вразлива точка для якого б то не було держбудівництва. Подібне важко змінити, але спробувати варто.
Безумовно, то є наслідком багатовікового періоду бездержавності, з чого народові стало вкрай важко асоціаціювати себе з яким то не було інститутом. Тому можна припустити, що витоки українських проблем куди більш глибинні і триваліші, ніж прийнято вважати. Це доста багатогранна історія із багатьма невідомими, у центрі якої стоїть народ. А він, своєю чергою, перебуває у стані постійного стресу від епохи до епохи. Саме тому із моменту відновлення Незалежності країна автоматично вступила у безперервний кризовий цикл державності, який "успішно" триває досі. Проте слід визначити декілька ключових елементів, які мали найбільший вплив на таку ситуацію.
ФАКТОР 1: Географія
Почнемо із найбільш очевидного, а саме - з географії. Весь період історії сучасна територія України уособлювалась із культурною неоднорідністю: споконвіку тут проживали різні народи і етноси. Для багатьох Україна слугувала своєрідною "транзитною територією", як от для болгарів, угорців, готів, гунів, варягів, печенігів, половців та інших. Все це стало наслідком неізольованої і повністю відкритої у географічному сенсі землі (переважно рівнини і степ), яка знаходилась на перетині західного та східного суспільних укладів, осілої європейської та кочової азійської цивілізацій, релігійних течій, політичних і правових принципів, характеру формування економічних відносин і т.д. Саме тому подіний набір протиріч і полярностей не міг не вплинути на процес формування української ідентичності, що має відголосся і досі. Тобіш відголоски "хуторянства", сильна прив'язаність до землі (і взагалі культ землі, як культ матері), почуття приватної власності, недовіра і підозрілість у поєднанні із базовим сприйняттям інородців - все це наслідок постійного перетікання культур.
ФАКТОР 2: Конкуренція і національна держава
Під впливом географії наш народ опинився у центрі формування чужих національних проектів, які вимушено вдавалися до цілком логічних спроб знищення зародків української ідентичності методами "м'якої" і "жорсткої сили". Проявом того стало засилля культурного, економічного та релігійного гніту, всплески асиміляційної політики, штучна зміна складу населення, знищення представників політичної еліти, творчої та релігійної інтелігенції, що, однак, слугувало історично обумовленою нормою поведінки.
Логіка достатньо проста: за законами історичних джунглів виживає сильніший. І у такому разі немає особливих причин винити росіян, поляків, румунів чи то угорців у розширенні своїх стратегічних інтересів та історичних спробах розвивати, структурно оформлювати і шукати виходів для меж своїх національних проектів. Вони розвивалися в умовах вкрай жорсткої епохи, у якій дію диктувала логіка конкуренції, у горнилі якої українці, на жаль, не спромоглися створити проекту власної національної держави, що є вкрай важливим етапом державотворення, оскільки абсолютна більшість сучасних держав проходили цей етап у тій, чи іншій формі. Для них це стало базисом майбутнього розвитку, на відміну від України, яка була того позбавлена.
Чому це базис? Тому що національна держава формує консолідоване середовище, уніфікує розрізнені культурні, мовні, соціальні та політичні зв'язки. Україну це оминуло із багатьох причин і без даного етапу ми відновили Незалежність. На справі - це як не знаючи абетки вступати до університету, оскільки подібні фундаментальні основи не були закладені раніше. Тому Україна тільки зараз починає "вникати" і розглядати ті питання державного будівництва, які мали б вирішитися на етапі розвитку національної держави. У цьому причина більшості помилок за вже повні 27 років. Інакше і бути не могло.
ФАКТОР 3: Виродження еліт
Конкуренція завжди провокує конфліктні ситуації, а Україна, зважаючи на географію і доволі активних сусідів - завжди залишалася зоною підвищеного інтересу. Звідси постійні кризи та війни, в яких Україна втрачала зародки своєї еліти і суттєво підривала власний генофонд. Людину за людиною національний проект українців втрачав як ресурс, тим самим порушуючи і без того крихку основу державності, оскільки вектор і розвиток задають персоналії і саме від еліти залежать майбутні рішення. Якщо ж її немає - немає що вирішувати. Щоб зрозуміти масштаб даного аспекту проблеми, процес втрати еліт можна умовно розподілити на п'ять великих етапів:
1) руський (14-16 століття): втрата залишків руської знаті - полонізовані, згодом зниклі зовсім роди Острозьких, Коріятовичів, Вишневецьких, Олельковичів та інших;
2) козацький (16-18 століття): часто неетнічні еліти, формування яких відбувалося стихійно із подальшим зникненням, внаслідок постійних міжусобиць та воєн (особливо у період "Руїни"), асиміляції та ізоляції, а також під час фізичного знищення та маргіналізації;
3) революційний (19 століття - середина 20 століття): розквіт творчої інтелігенції, діяльність на основі "драгоманівських принципів" та соціал-демократизації, як наслідок - діяльність Центральної Ради, УНР, ЗУНР та УНДО: згодом - на еміграції та/або знищені;
4) націоналістичний (середина 20 століття): на основі культурно-революційного, етноцентричний; наслідок - діяльність УГА, УВО, ОУН, УПА: згодом - на еміграції та/або знищений;
5) дисидентський (друга половина 20 століття): представники інтелігенції, дисиденти - ув'язнені, ізольовані радянською системою; наслідок - зміщені та повністю вироджені у горнилі формування олігархічної системи.
Варто узагальнити, що таке виродження еліт - наслідок безпосередніх умов. Великою мірою це стало результатом зовнішніх впливів, однак був так само і вплив внутрішній, який завдав не меншої шкоди. У даному аспекті все вирішує безпринципна політика, яка формує інтереси учасників, а не щира віра у "правила гри". Яку б політичну націю сучасності ви не взяли б, кожна з них так або інакше поглинала більш слабкі "елементи", або ж намагалася це зробити, вступаючи у конфлікт із собі подібними й використовуючи при цьому найбільш жорсткі та найбільш недемократичні методи для власного національного проекту.
"Англізація" кельтів Британських островів, "іспанізація" та "португалізація" корінних народів Америки та Африки, "франкізація" басків та бретонців, або ж ще зовсім "свіжа" "американізація" корінних американців: який приклад вам більше до смаку? Це завжди межує із поняттями "геноцид", "етноцид" і "чистки". І одним із етапів цих історій була зачистка еліт слабшого суб'єкта під лицемірним прикриттям благородної місії "передачі культури та цивіліції". Багато разів повторена технологія. На фоні цих прикладів полонізація, мадяризація, румунізація і тим паче русифікація України здаватимуться цілком невинною і нормальною історією, як би то дивно не звучало тепер.
Слід раз і назавжди зрозуміти: у соціокультурному протистоянні народів повістку завжди диктує сильніший. Є рівні, а є більш рівні. І саме переможцем декламовані нормативи і правила. Лишень переможець володіє привілеєм і правом над іншими, оскільки це рушій виживання в історичному контексті між народів та націй. Це також природа і її добір. Не буває сильніших держав. По суті, є сильніші культури, цінності, суспільні середовища та типи економік, які генерують постійні ідеї. Мабуть саме у цьому прослідковується причинність гегемонії, скажімо, США, Британії, Іспанії, Візантії, Римської імперії, Єгипту. Перелічені приклади були не просто імперіями із працюючими держінституами і світовими гегемонами, а були за всіма параметрами передовими "проектами", які впливали через ідеї та технології.
Свого часу вони були передовими у всіх сенсах і цілком логічно, що тільки лідер був годен закласти тренд для слабшого, який змушений миритися із суб'єктивістськими (на їх погляд) "правилами гри", несправедливо вважаючи їх несправедливими, повсякчас намагаючись зайняти "своє місце" у світовій ієрархії.
ФАКТОР 4: Підірвана провінційна культура
Ми забуваємо, що крізь багатовічні муки опорою для "українського проекту" завжди слугувала українська провінційна культура, яка зберегла традиції і мову. За чотириста останніх років мова піддавалась нищівним утискам і заборонам, що, однак, не знищило самоіндентифікацію українців. Чому окремий акцент саме на мові? Тому що саме через мову знову і знову виникала самоідентифікація себе, як окремішньої спільноти. Вона є двигуном і відновником державотворності.
Дивний феномен, зважаючи на масштаб демографічної ями і культурної експансії, в яку неодноразово потрапляли українці, вкупі із хронічним презирством "селянської культури" зі сторони категоріально іншого "міщанства", що, на жаль, проявляється й досі. А міщанство, в свою чергу - це орієнтир соціальної повістки. Зокрема, таким чином формувалися зв'язки у царській Росії і особливо у СРСР.
У радянський період панівне становище займала мультинаціональна система міщанського пролетаріату, яка слугувала опорою радянізації республік, яка, фактично, позбавила селянство навіть натяків на суб'єктність. Звідси засилля русифікації, звідси популяризація міського типу життя і звідси хвилі переселенців із Росії та інших республік. Все це стало атрибутом вже згаданої соціокультурної домінації "сильнішого над слабшим", яка заклала в умах людей комплекс меншовартості перед тими середовищами, які демонстрували агресію.
Рух населення всередині СРСР - штучний і дуже продуманий процес: під час мішанини народів мали розмиватися культурні, мовні і релігійні зв'язки. Даний процес пішов дуже далеко, зважаючи на масштаб проблеми на зламі тисячоліть, тому агресія культурна спричинила кризу сільської культури, яка слугувала опорою для самоідентифікації.
Голодомор - одна із "найяскравіших" форм такої агресії. Не більше, не менше, а саме геноцид 1932-33 років остаточно добив українське село, зламавши його фактичну основу, розмивши у подальшому переважно монолітну одиницю українства "радянським" людським ресурсом. Звідси і хлинули кризові прояви в українській культурі і мові, звідси самоідентифікація новоприбулих, як частини великого імперсько-радянського минулого. Тому і не дивно, що у відповідний момент всі ці люди несвідомо почали говорити про "утиски", пішли на референдуми і долучилися до т.зв. "русской весны". Просто весь цей період вони залишалися тими самими "солдатами імперії", "збудниками імперського вірусу", і їхня зброя спочатку була не у "Буках" і "ГРАДах", а у мові, культурі та імперській психології "домінації над слабшим". І тут марно їх у тому винити, так як вони були всього лишень інструментом агресивної ідеології.
Для нас, як для держави, проблема полягає виключно у тому, щоб інтегрувати таких людей у соціум якомога м'якше і ефективніше.
Як висновок: наслідок цього фактору став подекуди несвідомий манкуртизм, відмова від себе, віра у спущені зверху "закон і правила", які прописані були під культурне знищення українського елементу. Тому у багатьох таких людей відбулося формування культурної біполярності, так як не так давно ці самі люди щиро вірили у міфічне братерство і у те, що війни із Росією не буде. Для них страх перетворився у норматив, який унеможливлював будь-яку громадянську активність. І лиш "через силу" йти на спротив, "через силу" йти на обстоювання власних прав і власної гідності.
ВИСНОВКИ
1. Історія і географія лежать у основі наших проблем, що вплинуло на спроби здобути свою самобутність. Кожен етап - це нищівний удар по намаганнях сформувати бодай кістяк продержавної політики, який лишав після себе глибоку інтелектуальну пустку. Україна багато віків слугувала колонією в економічному, культурному, політичному та інтелектуальному сенсах, не виробивши при цьому бодай зародків громадянської культури.
Населення, яке займало майже 700 тисяч квадратних кілометрів території так і залишалося маргіналізованою масою, яка змінювала лиш прапори і вивіски, змирившись із черговим новим "господарем", лиш підлаштовуючись під нові умови. Такою стала ціна багато у чому штучного "обезголовлення" у прямому і переносному сенсах, здобувши собі титул "найбільш неісторичної нації" сучасності.
2. Погляди і настрої соціуму не змінюються століттями, навіть зараз ви можете зустріти подібне.
Українці ж у цьому випадку весь час наївно намагалися грати за правилами. Найкомічніше, що у історичній тяглості немає абсолютно ніякої різниці поміж "Березневими статтями" 1654 року, домовленостями з Тимчасовим урядом Керенського 1917 року, чи то "Будапештським меморандумом" 1994 року: віра у "фатум закону" така ж стійка і непорушна, як і доти. Нічим більше не можна пояснити віру у цей "фатум" і у наші дні. Це не означає, що українцеві чужа адекватна оцінка навколишнього світу. Бентежить інше: з якою частотою українцеві властиво протистояти і шкодити самому собі, звертати увагу на думку зі сторони, при цьому весь час без необхідності займатись демократизацією кожного клаптя своєї і чужої активності, повсякчас від того страждаючи. На кожну епоху знайдеться свій Драгоманов з Грушевським, які своїм людяним способом боронитимуть лінію пацифізму: серед крові, ворожої байдужості і лицемірства, ці "драгоманови" з наївної дурості шукатимуть виходу для тієї затяжної кризи, у яку власною виною і потрапили. Вони весь час займатимуться не тим. Проблема лиш у тому, що для успішності проекту - державі потрібно мати хоча б частку здорового егоїзму і деякий період залізної дисципліни, який вибудує стійкий фундамент під майбутні зміни. Не "залізом і кров'ю" (за методологією Бісмарка), однак ціна такої побудови обов'язково буде, поза залежністю існуючих обставин. І ми вже її платимо.
3. Не дивно, що наша країна на сьогодні не має чітко сформованої еліти. Наразі банально нікому втілювати проект державного будівництва, оскільки ресурс національної свідомості послідовно знищувався з українського проекту, стаючи надбанням проектів-конкурентів. Виродження було доволі грунтовним, лишивши по собі найбільш ниций інтелектуальний ресурс, оскільки всі ці люди - всього лиш про- або ж квазіеліти, які "торгують лицем" перед новими виборами, дають гучні обіцянки і наживають статки на злиденному становищі народу. Вони позбавлені стратегічного мислення для країни, народу, чи бодай себе. Для них важливий сам факт перебування у високих кабінетах і мати владу над кимось. Для них це наркотик, а їхнє ідеальне середовище - феодалізм. І не просто феодалізм, а абсолютний феодалізм, де феодал має право "першої ночі", довільно вирішує долі людей, розпоряджається чужим майном і завжди може компенсувати свою вину дешевими подачками для публіки. Все це давно випробувана методика, в українській провінції зокрема.
4. Умови виховали ціле покоління деградантів, які бачать щастя у золотих батонах і кортежах, вертолітних майданчиках і популістичних обіцянках закінчити війну за два тижні. Можливо є ініціативні і державно орієнтовані персони, проте селективний відбір їх відсіює: система диктує свої правила. А нищеному віками народові уже ніби і байдуже, лиш би "гарно виглядав у новинах" і на якого можна було сказати, що він "грамотний". І тут ми підходимо до найголовнішого.
5. Кінцева ціль наших стремлінь лежить в тому, що ми називаємо "політичною нацією", яка вбирає у себе різнорідні за своїм культурним та етнічним походженням групи, ідентифікуючи себе як частину єдиного державного проекту. На жаль, Україна так само не пройшла цього етапу - через відсутність державності, однак це не означає що до цього не потрібно тяжіти. Зародки української політичної нації вже достатньо суттєві. Варто взяти за приклад трансформацію свідомості частини російськомовного населення України у постмайданний період, яке перестало асоціювати себе з Росією, СРСР та імперією. Це хороший сигнал для суспільної консолідації на майбутнє, однак ціна такого переродження - час та людські життя.
6. Заглиблюючись у особливості сучасних українських реалій, підсумок напрошується сам собою: шести століть вічних намагань здобути хоча б якийсь ресурс для державного будівництва поки виявилося недостатньо для того, щоб трансформувати кількість у якість. Все ще не прийшов той час, коли українці змогли б отримати якісний кінцевий продукт еліти, соціуму та політики, здатний втілювати ефективні і нагальні зміни. Допоки маємо дешевий сурогат у виді пострадянських квазіеліт, що являється відображенням того суспільства, яке і дає йому підтримку.
Варто нагадати, що Януковича обирав народ, як і Кучму з Кравчуком. Чим керується народ, який завжди обиратиме "з двох гірших" варіантів найменш гірший? Такому "споживачу" не так важко підсунути необхідних кандидатів, якщо він шукає пояснень в екранах телевізорів.
Виходить дивний парадокс: цей народ так натхненно вчили "вчитись", що відівчили ненароком, чи навмисно від хисту думати, а сучасна криза еліт є нічим більше, ніж дзеркальною стороною демографічної та інтелектуальної ями, в яку потрапило в першу чергу суспільство. Сьогодні це є спадок радянського минулого, яке подарувало нам розумове каліцтво й стало продовженням віків культурного етноциду, асиміляції та бездержавності. І це потрібно хоча б розуміти, а не робити з того трагедії.
ПІСЛЯСЛОВО: ДИЛЕМА ПОЛЯРНОСТІ
ФАКТОР 2: Конкуренція і національна держава
Під впливом географії наш народ опинився у центрі формування чужих національних проектів, які вимушено вдавалися до цілком логічних спроб знищення зародків української ідентичності методами "м'якої" і "жорсткої сили". Проявом того стало засилля культурного, економічного та релігійного гніту, всплески асиміляційної політики, штучна зміна складу населення, знищення представників політичної еліти, творчої та релігійної інтелігенції, що, однак, слугувало історично обумовленою нормою поведінки.
Логіка достатньо проста: за законами історичних джунглів виживає сильніший. І у такому разі немає особливих причин винити росіян, поляків, румунів чи то угорців у розширенні своїх стратегічних інтересів та історичних спробах розвивати, структурно оформлювати і шукати виходів для меж своїх національних проектів. Вони розвивалися в умовах вкрай жорсткої епохи, у якій дію диктувала логіка конкуренції, у горнилі якої українці, на жаль, не спромоглися створити проекту власної національної держави, що є вкрай важливим етапом державотворення, оскільки абсолютна більшість сучасних держав проходили цей етап у тій, чи іншій формі. Для них це стало базисом майбутнього розвитку, на відміну від України, яка була того позбавлена.
Чому це базис? Тому що національна держава формує консолідоване середовище, уніфікує розрізнені культурні, мовні, соціальні та політичні зв'язки. Україну це оминуло із багатьох причин і без даного етапу ми відновили Незалежність. На справі - це як не знаючи абетки вступати до університету, оскільки подібні фундаментальні основи не були закладені раніше. Тому Україна тільки зараз починає "вникати" і розглядати ті питання державного будівництва, які мали б вирішитися на етапі розвитку національної держави. У цьому причина більшості помилок за вже повні 27 років. Інакше і бути не могло.
ФАКТОР 3: Виродження еліт
Конкуренція завжди провокує конфліктні ситуації, а Україна, зважаючи на географію і доволі активних сусідів - завжди залишалася зоною підвищеного інтересу. Звідси постійні кризи та війни, в яких Україна втрачала зародки своєї еліти і суттєво підривала власний генофонд. Людину за людиною національний проект українців втрачав як ресурс, тим самим порушуючи і без того крихку основу державності, оскільки вектор і розвиток задають персоналії і саме від еліти залежать майбутні рішення. Якщо ж її немає - немає що вирішувати. Щоб зрозуміти масштаб даного аспекту проблеми, процес втрати еліт можна умовно розподілити на п'ять великих етапів:
Конкуренція завжди провокує конфліктні ситуації, а Україна, зважаючи на географію і доволі активних сусідів - завжди залишалася зоною підвищеного інтересу. Звідси постійні кризи та війни, в яких Україна втрачала зародки своєї еліти і суттєво підривала власний генофонд. Людину за людиною національний проект українців втрачав як ресурс, тим самим порушуючи і без того крихку основу державності, оскільки вектор і розвиток задають персоналії і саме від еліти залежать майбутні рішення. Якщо ж її немає - немає що вирішувати. Щоб зрозуміти масштаб даного аспекту проблеми, процес втрати еліт можна умовно розподілити на п'ять великих етапів: 1) руський (14-16 століття): втрата залишків руської знаті - полонізовані, згодом зниклі зовсім роди Острозьких, Коріятовичів, Вишневецьких, Олельковичів та інших;
2) козацький (16-18 століття): часто неетнічні еліти, формування яких відбувалося стихійно із подальшим зникненням, внаслідок постійних міжусобиць та воєн (особливо у період "Руїни"), асиміляції та ізоляції, а також під час фізичного знищення та маргіналізації;
3) революційний (19 століття - середина 20 століття): розквіт творчої інтелігенції, діяльність на основі "драгоманівських принципів" та соціал-демократизації, як наслідок - діяльність Центральної Ради, УНР, ЗУНР та УНДО: згодом - на еміграції та/або знищені;
4) націоналістичний (середина 20 століття): на основі культурно-революційного, етноцентричний; наслідок - діяльність УГА, УВО, ОУН, УПА: згодом - на еміграції та/або знищений;
5) дисидентський (друга половина 20 століття): представники інтелігенції, дисиденти - ув'язнені, ізольовані радянською системою; наслідок - зміщені та повністю вироджені у горнилі формування олігархічної системи.
Варто узагальнити, що таке виродження еліт - наслідок безпосередніх умов. Великою мірою це стало результатом зовнішніх впливів, однак був так само і вплив внутрішній, який завдав не меншої шкоди. У даному аспекті все вирішує безпринципна політика, яка формує інтереси учасників, а не щира віра у "правила гри". Яку б політичну націю сучасності ви не взяли б, кожна з них так або інакше поглинала більш слабкі "елементи", або ж намагалася це зробити, вступаючи у конфлікт із собі подібними й використовуючи при цьому найбільш жорсткі та найбільш недемократичні методи для власного національного проекту.
Слід раз і назавжди зрозуміти: у соціокультурному протистоянні народів повістку завжди диктує сильніший. Є рівні, а є більш рівні. І саме переможцем декламовані нормативи і правила. Лишень переможець володіє привілеєм і правом над іншими, оскільки це рушій виживання в історичному контексті між народів та націй. Це також природа і її добір. Не буває сильніших держав. По суті, є сильніші культури, цінності, суспільні середовища та типи економік, які генерують постійні ідеї. Мабуть саме у цьому прослідковується причинність гегемонії, скажімо, США, Британії, Іспанії, Візантії, Римської імперії, Єгипту. Перелічені приклади були не просто імперіями із працюючими держінституами і світовими гегемонами, а були за всіма параметрами передовими "проектами", які впливали через ідеї та технології.
Свого часу вони були передовими у всіх сенсах і цілком логічно, що тільки лідер був годен закласти тренд для слабшого, який змушений миритися із суб'єктивістськими (на їх погляд) "правилами гри", несправедливо вважаючи їх несправедливими, повсякчас намагаючись зайняти "своє місце" у світовій ієрархії.
ФАКТОР 4: Підірвана провінційна культура
Ми забуваємо, що крізь багатовічні муки опорою для "українського проекту" завжди слугувала українська провінційна культура, яка зберегла традиції і мову. За чотириста останніх років мова піддавалась нищівним утискам і заборонам, що, однак, не знищило самоіндентифікацію українців. Чому окремий акцент саме на мові? Тому що саме через мову знову і знову виникала самоідентифікація себе, як окремішньої спільноти. Вона є двигуном і відновником державотворності.
Дивний феномен, зважаючи на масштаб демографічної ями і культурної експансії, в яку неодноразово потрапляли українці, вкупі із хронічним презирством "селянської культури" зі сторони категоріально іншого "міщанства", що, на жаль, проявляється й досі. А міщанство, в свою чергу - це орієнтир соціальної повістки. Зокрема, таким чином формувалися зв'язки у царській Росії і особливо у СРСР.
У радянський період панівне становище займала мультинаціональна система міщанського пролетаріату, яка слугувала опорою радянізації республік, яка, фактично, позбавила селянство навіть натяків на суб'єктність. Звідси засилля русифікації, звідси популяризація міського типу життя і звідси хвилі переселенців із Росії та інших республік. Все це стало атрибутом вже згаданої соціокультурної домінації "сильнішого над слабшим", яка заклала в умах людей комплекс меншовартості перед тими середовищами, які демонстрували агресію.
Рух населення всередині СРСР - штучний і дуже продуманий процес: під час мішанини народів мали розмиватися культурні, мовні і релігійні зв'язки. Даний процес пішов дуже далеко, зважаючи на масштаб проблеми на зламі тисячоліть, тому агресія культурна спричинила кризу сільської культури, яка слугувала опорою для самоідентифікації.
Для нас, як для держави, проблема полягає виключно у тому, щоб інтегрувати таких людей у соціум якомога м'якше і ефективніше.
Як висновок: наслідок цього фактору став подекуди несвідомий манкуртизм, відмова від себе, віра у спущені зверху "закон і правила", які прописані були під культурне знищення українського елементу. Тому у багатьох таких людей відбулося формування культурної біполярності, так як не так давно ці самі люди щиро вірили у міфічне братерство і у те, що війни із Росією не буде. Для них страх перетворився у норматив, який унеможливлював будь-яку громадянську активність. І лиш "через силу" йти на спротив, "через силу" йти на обстоювання власних прав і власної гідності.
ВИСНОВКИ
1. Історія і географія лежать у основі наших проблем, що вплинуло на спроби здобути свою самобутність. Кожен етап - це нищівний удар по намаганнях сформувати бодай кістяк продержавної політики, який лишав після себе глибоку інтелектуальну пустку. Україна багато віків слугувала колонією в економічному, культурному, політичному та інтелектуальному сенсах, не виробивши при цьому бодай зародків громадянської культури.
Населення, яке займало майже 700 тисяч квадратних кілометрів території так і залишалося маргіналізованою масою, яка змінювала лиш прапори і вивіски, змирившись із черговим новим "господарем", лиш підлаштовуючись під нові умови. Такою стала ціна багато у чому штучного "обезголовлення" у прямому і переносному сенсах, здобувши собі титул "найбільш неісторичної нації" сучасності.
2. Погляди і настрої соціуму не змінюються століттями, навіть зараз ви можете зустріти подібне.
Українці ж у цьому випадку весь час наївно намагалися грати за правилами. Найкомічніше, що у історичній тяглості немає абсолютно ніякої різниці поміж "Березневими статтями" 1654 року, домовленостями з Тимчасовим урядом Керенського 1917 року, чи то "Будапештським меморандумом" 1994 року: віра у "фатум закону" така ж стійка і непорушна, як і доти. Нічим більше не можна пояснити віру у цей "фатум" і у наші дні. Це не означає, що українцеві чужа адекватна оцінка навколишнього світу. Бентежить інше: з якою частотою українцеві властиво протистояти і шкодити самому собі, звертати увагу на думку зі сторони, при цьому весь час без необхідності займатись демократизацією кожного клаптя своєї і чужої активності, повсякчас від того страждаючи. На кожну епоху знайдеться свій Драгоманов з Грушевським, які своїм людяним способом боронитимуть лінію пацифізму: серед крові, ворожої байдужості і лицемірства, ці "драгоманови" з наївної дурості шукатимуть виходу для тієї затяжної кризи, у яку власною виною і потрапили. Вони весь час займатимуться не тим. Проблема лиш у тому, що для успішності проекту - державі потрібно мати хоча б частку здорового егоїзму і деякий період залізної дисципліни, який вибудує стійкий фундамент під майбутні зміни. Не "залізом і кров'ю" (за методологією Бісмарка), однак ціна такої побудови обов'язково буде, поза залежністю існуючих обставин. І ми вже її платимо.
4. Умови виховали ціле покоління деградантів, які бачать щастя у золотих батонах і кортежах, вертолітних майданчиках і популістичних обіцянках закінчити війну за два тижні. Можливо є ініціативні і державно орієнтовані персони, проте селективний відбір їх відсіює: система диктує свої правила. А нищеному віками народові уже ніби і байдуже, лиш би "гарно виглядав у новинах" і на якого можна було сказати, що він "грамотний". І тут ми підходимо до найголовнішого.
5. Кінцева ціль наших стремлінь лежить в тому, що ми називаємо "політичною нацією", яка вбирає у себе різнорідні за своїм культурним та етнічним походженням групи, ідентифікуючи себе як частину єдиного державного проекту. На жаль, Україна так само не пройшла цього етапу - через відсутність державності, однак це не означає що до цього не потрібно тяжіти. Зародки української політичної нації вже достатньо суттєві. Варто взяти за приклад трансформацію свідомості частини російськомовного населення України у постмайданний період, яке перестало асоціювати себе з Росією, СРСР та імперією. Це хороший сигнал для суспільної консолідації на майбутнє, однак ціна такого переродження - час та людські життя.
6. Заглиблюючись у особливості сучасних українських реалій, підсумок напрошується сам собою: шести століть вічних намагань здобути хоча б якийсь ресурс для державного будівництва поки виявилося недостатньо для того, щоб трансформувати кількість у якість. Все ще не прийшов той час, коли українці змогли б отримати якісний кінцевий продукт еліти, соціуму та політики, здатний втілювати ефективні і нагальні зміни. Допоки маємо дешевий сурогат у виді пострадянських квазіеліт, що являється відображенням того суспільства, яке і дає йому підтримку.
Варто нагадати, що Януковича обирав народ, як і Кучму з Кравчуком. Чим керується народ, який завжди обиратиме "з двох гірших" варіантів найменш гірший? Такому "споживачу" не так важко підсунути необхідних кандидатів, якщо він шукає пояснень в екранах телевізорів.
Виходить дивний парадокс: цей народ так натхненно вчили "вчитись", що відівчили ненароком, чи навмисно від хисту думати, а сучасна криза еліт є нічим більше, ніж дзеркальною стороною демографічної та інтелектуальної ями, в яку потрапило в першу чергу суспільство. Сьогодні це є спадок радянського минулого, яке подарувало нам розумове каліцтво й стало продовженням віків культурного етноциду, асиміляції та бездержавності. І це потрібно хоча б розуміти, а не робити з того трагедії.
ПІСЛЯСЛОВО: ДИЛЕМА ПОЛЯРНОСТІ
"Апетит приходить під час їжі": мало того, що Росія весь час лізла не у свої справи, ба навіть скромна Угорщина показує зуби. "Навіщо?" - питання риторичне. Хижак завжди відчуває смак крові жертви, яка демонструє свою слабкість. Як це змінити? І що потрібно вкладати у розуміння "сильна держава", аби уникнути подібні прояви?
Бути сильною державою - означає зрозуміти державний вектор на успіх, що має бути закріплене чітким переліком об'єктивно нагальних дій. Державною повинні керувати інтелектуали і меритократи, а не збіговисько господарників і крадіїв. Так само "бути сильною державою" - означає генерувати постійні ідеї, не боятися змін і втілювати їх у життя країни. Так само - мати спроможність виховати у собі почуття українськості, відстояти своє і дати рішучу відповідь на нові загрози зі сторони і всередині країни.
Бути сильною державою - означає зрозуміти державний вектор на успіх, що має бути закріплене чітким переліком об'єктивно нагальних дій. Державною повинні керувати інтелектуали і меритократи, а не збіговисько господарників і крадіїв. Так само "бути сильною державою" - означає генерувати постійні ідеї, не боятися змін і втілювати їх у життя країни. Так само - мати спроможність виховати у собі почуття українськості, відстояти своє і дати рішучу відповідь на нові загрози зі сторони і всередині країни.
Україна потребує якісного вливання нового інтелектуального ресурсу, який зможе закласти фундамент для громадянського суспільства, економіки та еліт, здатних ефективно керувати країною. На думку спадає також рандомна теза, яка багато що могла б змінити: у Конституції повинна бути прописана одна доволі специфічна "свята істина" - "народ має право на повстання". Подібна теза повністю обгрунтувала б і висвітлила б іншу статтю Конституції: "джерелом влади в Україні є народ" (Ст. 5, КУ). Бути сильною державою - значить генерувати ідеї, бороти всі ті проблеми у зародку, а не косметично, не шукаючи при цьому дурнуватих інфантильних виправдань. Мова йде звичайно ж за корупцію і її генератор - систему політико-правових відносин, яка своєю деструктивністю ставить під загрозу цілісність країни у майбутньому.
Бути сильною державою - значить бути серед лідерів світу і не бути підстилкою для чужих імперських проектів, виховувати свою самобутність і державу у першу чергу для людей, при цьому, не забуваючи свою і чужу історію, аби не повторювати дитячих помилок.
Бути сильною державою - значить бути серед лідерів світу і не бути підстилкою для чужих імперських проектів, виховувати свою самобутність і державу у першу чергу для людей, при цьому, не забуваючи свою і чужу історію, аби не повторювати дитячих помилок.
З Днем Незалежності, країно!
Коментарі
Дописати коментар