СЛІДЧИЙ ЧИ ПРОКУРОР? або Роздуми про роль суспільства

Замах на громадського активіста Олега Михайлюка, який стався на днях в Одесі, став ще одним серйозним інформаційним потрясінням для України. "Ще одним" тому, що випадки нападів на активістів стали надзвичайно частими і, на жаль, уже можна помітити певні ознаки тенденції. Така резонансність цих подій зрозуміла, адже від часів Майдану активісти здобули суспільну легітимацію та схвалення більшості громадян України. Саме в них суспільство в найбільш кризові часи помітило силу, яка здатна якісно впливати на владу, а де потрібно заповнювати вакуум держави в окремих сферах. І коли здійснюється атака на активістську спільноту, суспільство це сприймає як атаку на себе. Тому, звичайно ж, ці напади є значним викликом для держави в особі влади, але й для суспільства також.

Якщо ми говоримо про державу, то безумовно завданням №1 є об'єктивне розслідування цих справ, адже неспроможність знайти винуватців спровокує ще більший ріст рівня недовіри суспільства до влади і держави. Тут навіть не так питання має стояти щодо недовіри чи довіри до держави, як щодо нормального функціонування державної машини, для якої "нормальним" є розслідування таких справ і притягнення винних до покарання. І байдуже чи це активіст, чи людина з неактивною громадською позицією - державі має бути достатньо того, що це замах на людину. Так, саме ці справи містять у собі значний інформаційний потенціал, але це тільки додатковий привід пріоритизувати їх, але аж ніяк це не повинно впливати на самі розслідування. Я думаю, що така моя думка є логічною і сприймається абсолютно всіма як правильна. 

Якщо ж ми говоримо уже про все українське суспільство, то для початку варто розуміти, що замахи на активістів, у великій мірі, інформаційно подаються і сприймаються соціумом в площині протистояння влади і народу. Намагання активістів впливати на владу, щоб вона виконувала покладені на неї функції; спроби самостійно запускати процеси дискредитації корупційних чиновників, що мало б вилитися в кримінальні справи проти них; взяття на себе великої частини функцій держави у зв'язку з тим, що вона була не в змозі (або ж не хотіла)  з тих чи інших причин їх виконувати - все це спровокувало (що цілком логічно) протиставлення влади та активістів. Занадто часто останні прагнули і прагнуть порушити існуючий стан речей в державі, який влаштовував і влаштовує значну частину владної верхівки та іншого чиновництва. Тому коли ми дізнаємося про замахи на активістів, а тим більше, коли це повторюється багато разів, українське суспільство в левовій своїй частині підсвідомо відчуває, що до нападів може бути причетна влада. Знову ж, це логічно, хоча й не означає, що це правильно. Виникає суспільний тиск, який через відсутність прямих доказів, не каналізований на когось чи щось конкретно, але своєю площею та силою здійснює вплив на всю державну машину. Суспільство знає (думає, що знає) хто винен і просто хоче віднайти нитку між замахом і їх підозрюваним. Суспільно це уже не пошук винного, а пошук доказів вини підозрюваного.

Це зведення в абсолют площини "влади проти народу" при сприйнятті та оцінці кримінальних злочинів проти активістів є шкідливим для самого суспільства, адже може ввести в оману. Саме зведення в абсолют, адже відкидати того, що це все ж справді випадки насильницької форми протистояння влади та народу, було б теж неправильним. Це шкідливо тому, що при безальтернативній оцінці цих подій ми можемо втратити з поля зору інші фактори і наша картина реальності може не охопити реальну "натуру", з якої ця картина малюється. 

Іншим фактором, який ми не можемо відкидати, це наявність в активістській спільноті "перевертнів", які використовують ту суспільну легітимацію, отриману явищем активізму за останні роки в Україні, задля задоволення власних інтересів. І ми всі це розуміємо і бачимо. Я вірю, що більшість активістів справді прагнуть добра і загалом активістький рух я сприймаю дуже позитивно (цей рух врятував державу на початку війни і цього аргументу має бути достатньо, щоб закрити рот усім критикам), але я не можу помічати існування когорти людей, які тільки прикриваються статусом "активіста". Чи можна деякі справи замахів на активістів сприйматися в площині "кримінального протиборства за сфери впливу та грошові потоки"? Так, як і версія щодо тиску влади на активістське середовище. Щоб зрозуміти реальне підгрунтя цих справ, їх потрібно розслідувати, але це не привід не починати суспільству роботу над собою, а саме роботу по внутрішній фільтрації активістського руху. 

Відразу варто сказати, цим не може займатися держава, адже політики можуть скористатися цим, щоб відсіяти небезпечних для них активістів, а отже зачистити суспільно-політичне поле під себе. Фільтрація державою може спровокувати різкий спротив суспільства і ще більше актуалізувати питання протистояння влади та народу. Тому фільтрацією має займатися сама активістька спільнота, яка чи найбільше зацікавлення у тому, щоб у їх лавах не було "перевертнів". І велика відповідальність тут має лежати на тих активістах та спільнотах, які користуються найбільшими авторитетом у суспільстві і які довели своєю діяльністю свою суспільну користь і благі наміри. Саме вони повинні стати флагманами в процесі організації своєрідної "внутрішньої служби", ціллю якої стало б вивчення активістської спільноти з метою виявлення деструктивних, а то й кримінальних, елементів в ній. Така внутрішня самоорганізуюча структура ("стоп фейк-активіст", якщо так можна назвати) може якісно профільтрувати активістське середовище і тим самим здобути собі ще більше суб'єктності та впливу в українському суспільстві. Інформаційно виявивши "перевертнів"та наступна координація з силовими структурами ще більше посилить тиск на владу та державу, адже тоді будь-яка атака на активістів практично відразу наводитиме підозру на владну верхівку. Якщо ж не провести внутрішньої фільтрації, політики можуть використовувати це, щоб дискредитувати весь активістський рух, знаходячи "перевертнів"та інформаційно проявляючи їх. Отримання контролю над виходом такої інформації, можна з часом абсолютно дискредитувати наявну конфігурацію активістського руху, що дозволить згодом вносити самим же корективи в неї.

Розслідувати, притягнути винних, але паралельна робота самого суспільства над фільтрацією активістьского руху - це ті кроки, що повинні бути зроблені. Сучасне ж сприйняття громадськістю замахів на активістів тільки через одну політичну лінзу "влада vs народ" може бути не хибним в підсумку, але може ще більше занурити Україну в суспільно-політичне підземелля, якщо не буде ширшого погляду на ситуацію. Хочемо чи цього чи не хочемо, але ми не маємо вибору, окрім як вірити в неупередженість і професійність розслідування. Ми можемо сумніватися, можемо підозрювати, мусимо контролювати, але ми не можемо завідомо робити висновки слідчих нікчемними. Кому я маю більше довіряти: умовному М. Найєму, який побудував хороший логічний ряд, щоб когось в чомусь звинуватити, чи слідчому, чия робота розслідування? Повторюсь, логічно - це не завжди правильно.

Замахи, вбивства - неприпустимо!

Розслідування, притягнення до відповідальності - необхідно!

Тотальна недовіра до держави і влади апріорі в поєднанні з тотальною апріорі довірою до активістів - шкідливо! Обом суб'єктам варто провести внутрішні процеси фільтрації, а суспільству треба навчитися оцінювати за змістом, а не за формою. На жаль, форма поки домінує, а домінування форми - це завжди про "чорне та біле" і це завжди забуття про інші кольори. 

Давайте розслідувати справу, шукати підозрюваних, притягати їх до відповідальності, а не займатися тим, чим часто займалися (-ються) правоохоронні структури уже багато років - навішування всіх злочинів світу на першого підозрюваного задля швидшого закриття справи.