ЛІВІЯ ЯК КЛЮЧ ДО ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМИ МАСОВОЇ МІГРАЦІЇ З АФРИКИ

Міграція.
Здається, що про це уже написано все, що тільки можливо. Особливо це стосується міграційної кризи в ЄС як основного пункту призначення мігрантів з Близького Сходу на Африки. Така актуальність і увага до цієї проблематики, звичайно ж, не є випадковою, адже окрім безпосередніх викликів безпеці ЄС у формі спроб незаконного перетину кордонів мігрантами, міграційна криза стала політичним, економічним і, тепер уже можна сказати, загальносуспільним викликом практично для всіх держав Союзу, а отже і для самого блоку.

Нездатність європейців розробити та імплентувати необхідні зміни до своєї міграційної політики, яка б відповідала новим умовам, ще на етапах появи перших симптомів кризи, посприяла тому, що у ЄС стали помітні внутрішні протиріччя, які раніше не виходили на перший план (хоча варто розуміти, що ці внутрішні протиріччя були також одним із тих факторів, що заважали розробити спільну стратегію із самого початку). Це стало однією із причин росту популярності ультраправих сил, які виступають за повернення внутрішніх кордонів, жорсткішу політику щодо мігрантів і загалом є євроскептиками, вбачаючи у ЄС стримувальний фактор в питанні регулювання міграційних потоків. Цей ріст популярності уже є не тільки соціологічним спостереженням, але й має політичні наслідки у цілій низці держав ЄС. Виникнення цієї політичної "різношерстності" ще більше ускладнило процес пошуку спільної стратегії боротьби з міграційною кризою в ЄС, який і так був складним через потребу загального коненсусу, який є базовим для функціонування Союзу. Ця потреба діалогу є вимушеною, адже протягом минулих десятиліть державами ЄС було віддано Брюсселю значну частину свого інструментарію та повноважень в питанні регулювання міграції. Попри наявність багатьох ідей, ініціатив та значний тиск Німеччини на інші держави ЄС в питанні міграції, співтовариству довгий час не вдавалося вийти на жодні конкретні рішення, які б задовільнили усіх членів блоку. Проте в червні 2018 року державам вдалося вперше вийти на етап формалізації загальної стратегії, що уже може вважатися проміжним успіхом, адже навіть цей етап не піддавався в останні роки.

З цілої низки положень, серед яких варто виокремити акцент на забезпеченні зовнішніх кордонів ЄС; підтримці прикордонних структур транзитних міграційних держав; роботі з державами, які є основними джерелами незаконної міграції; фінансуванні проектів розвитку африканських держав та максимальній підтримці держав-членів ЄС, які стають першими зупинками на шляху мігрантів до Європи, виділяється ініціатива щодо створення так званих центрів для біженців на середзерноморському узбережжі Африки та в державах-донорах мігрантів з екваторіальної Африки. Такі буфери покликані, за думкою Брюсселя, стати певним фільтром міграційних потоків, зокрема мова йде про те, що цей центр розміщуватиме у себе мігрантів та проводитиме ретельну юридичну перевірку мігрантів, перш ніж надавати їм право емігрувати до Європи, тим самим скоротивши число тих, що все ж потрапляють на територію ЄС. Також така інціатива ставить своїм завданням боротьбу з перевізниками, які займаються нелегальним перевезенням мігрантів, тим самим наражаючи їх на великий ризик. Інціаторами такої ідеї є ціла низка держав Європейського союзу, зокрема Франція, Італія, Греція та інші, і попри початковий скепсис Німеччини щодо цього плану, їм все ж вдалося вивести ідею центрів для мігрантів на рівень загальної політики ЄС.

Перехід до реалізації проекту формування міграційних центрів є досить нелегким процесом, адже передбачає потребу вести діалог з цілою низкою держав африканського континенту, як державами-джерела міграційних потоків, так і основними транзитерами. Пріоритет європейцями все ж був наданий державам північної Африки, адже ті не тільки є джерелами міграції, але й основними транзитерами міграційних потоків з екваторіальної Африки. Екваторіальній Африці відведений дещо нижчий рівень пріоритетності у зв'язку з тим, що першочергове розміщення міграційних центрів в цьому суберегіоні не гарантувало ЄС різке зниження темпів міграції, адже зберігалася ще ціла низка шляхів, якими африканські мігранти могли добратися до Середзерномор'я.


Виокремивши північну Африку та дослідивши статистику щодо основних шляхів мігрантів, можна помітити, що ключовою державою в стратегії ЄС по боротьбі з нелегальною міграцією є Лівія. Єгипет, Алжир, Марокко, Туніс теж мають проблеми з мігрантами, які прагнуть використати названі держави як відправну точку до Європи, проте ці транзитні шляхи є навіть близько не такими завантаженими як лівійський напрямок. Цим напрямком користуються як самі лівійці, які прагнуть емігрувати по причинами перманентного стану війни між різними групами впливу всередині країни та складної соціально-економічної ситуації, так і жителі екваторіальної Африки. Якщо причини еміграції лівійців є зрозумілі та коротко мною окреслені вище, то міграційна транзитність цієї держави виникла через серйозну дезінтегрованість Лівії, що зумовлено фактичним поділом держави між різними групами.  Зокрема, на сьогоднішній день ми можемо виокремити три групи: "Уряд національної єдності" ("уряд Тріполі"), який контролює столицю, північно-західну частину країни та є сферою впливу США, ЄС; фактичне автономне утворення племен туарегів, яке контролює захід держави та "уряд Тобруку", який контролюється лівійською національною армією на чолі з генералом Халіфою Хафтаром (група, яка контролює найбільшу площу території країни). Варто також додати, що ряд терористичних груп, в тому числі ІДІЛ, все ще представлені в Лівії та контролюють ряд пунктів на середзерноморському узбережжі, не говорячи уже про їх диверсійну активність по всій території держави.

В контексті міграційної проблеми та ролі Лівії слід ключову увагу приділити конфлікту між найвпливовішими групами, а саме між Тріполі та Тобруком, адже саме неврегульованість протиріч між цими формаціями заважає ЄС ефективно реалізовувати свою міграційну стратегію в північній Африці. Основна опора європейців в державі, "уряд Тріполі", є надзвичайно слабкою, адже всередині контрольованих Тріполі територій та у верхівці влади в столиці постійно відбуваються внутрішній збройні конфлікти великих масштабів, що дозволяє стверджувати те, що Тріполі повністю не контролює навіть ту невелику частину території держави, владу над якою було проголошено. Це різко контрастує з "урядом Тобруку", який централізований навколо фігури Х. Хафтара, має найпотужнішу внутрішню військову групу в Лівії та повільно, але поступально, розширює території свого впливу. "Уряд Тобруку" значно більш політично монолітний, військово потужний, ніж "уряд Тріполі". Такий баланс сил в Лівії змушує держави ЄС вносити корективи у свою міграційну стратегію, адже безальтернативна ставка на Тріполі є неефективною через відсутність цим суб'єктом фактичного контролю над всім середзерноморським узбережжям країни.

Виходячи з вище написаного, є достатньо логічним припустити, що ЄС зацікавлена у
політично монолітній Лівії з централізованою владою, яка здатна відповідати за все середзерноморське узбережжя. Брюссель зацікавлений, щоб Лівія повернула собі єдину суб'єктність, адже тільки це дозволить повноцінно розпочати переговори з владою цієї держави про розміщення на її території міграційних центрів. Саме в такому випадку в Європейського союзу буде впевненість, що потенційний договір буде виконано у практичній площині. Одним із кроків на цьому напрямку, які ЄС та окремі держави-члени блоку, для яких питання Лівії є фундаментально важливим (Франція, Італія), роблять, є врегулювання конфлікту між Тобруком та Тріполі, що уже простежується з ініціатив по посередництву в переговорах. Успіх цих переговорів, який проявиться в фактичному об'єднанні Лівії, є критично важливим для успішної реалізації міграційної стратегії ЄС. На жаль, ці переговори дуже-дуже далекі від успіху через неготовність йти на копроміси між Тобруком, який прагне, щоб Х. Хафтар став фактичним лідером всієї Лівії, і Тріполі, яке не бажає поступатися владою.

Чи можуть ці переговори все ж увінчатися успіхом і що можуть зробити для цього держави ЄС? Фактичний розклад сил в Лівії зумовлює потребу європейцям вести діалог з Х. Хафтаром, адже той має значно кращі позиції в державі, як і можливості якісно впливати на міграційні потоки. Така позиція "уряду Тобруку" дозволяє їм вимагати більшого від ЄС у питанні контролю над всієї Лівією, а отже можна прогнозувати поступове наростання тиску Італії та Франції на "уряд Тріполі" задля його більшої поступливості та потенційної згоди на ряд вимог Х. Хафтара.

Перешкодою на цьому шляху може стати позиція Вашингтону, якому міграційний аспект не є настільки важливим, а концентрація здійснюється на геополітичних моментах. Зокрема, відомо про тісні контакти Х. Хафтара з Росією, де рівень стратегічної зацікавленсті обох сторін обмежується далеко не одним питанням. Цей фактор змушує Вашингтон не змінювати своєї позиції і продовжувати максимально підтримувати "уряд Тріполі" та перешкоджати розширенню політичного впливу Х. Хафтара в Лівії. Спроба ЄС об'єднати Лівію, але більше за правилами Х. Хафтара, може зустріти опір Штатів, які в цьому можуть побачити загрозу власним національним інтересам та ризик розширення впливу Росії в Середзерномор'ї, яке і так відбувається останні 4-5 років.

Щодо РФ, то їх зацікавленість в Х. Хафтару викликана цілим рядом чинників: це і співпраця
на ринку енергоносіїв, постачання зброї взамін на активну участь російських компаній в розвитку нафтородовищ Лівії, це і можливість ще більше розширити свій вплив в Середзерномор'ї та повернутися геополітично в північну Африку. Впевнений, що існує ще низка рівнів зацікавленості. Щодо міграції - Москва чудово розуміє, що європейці зацікавлені в суб'єктності Лівії задля реалізації своєї міграційної стратегії, отже готові вести діалог з Х. Хафтаром. Тому Кремль може зіграти на цьому, запропонувавши свій вплив на Х. Хафтара як можливість додати шансів врегулюванню політичних та економічних протиріч між "урядом Тріполі" та "урядом Тобруку". Тому Росія надзвичайно зацікавлена в тому, щоб міграція з Африки стала нестерпною для ЄС, адже змусить їх шукати якнайшвидшого політичного рішення в Лівії, а швидкість такого рішення може забезпечити тільки співробітництво з Х. Хафтаром, а отже і В. Путіним.

Як ми бачимо, намагання врегулювати конфлікт в Лівії та об'єднати державу під централізованою владою є справою нелегкою не тільки через протиріччя всередині Лівії, але й наявність зовнішніх факторів, як от вплив США, РФ. Не варто відкидати, що свій вплив здійснюють регіональні держави Алжир і Єгипет, які негласно віддають перевагу "уряду Тобруку". Тому, цілком можливо, що ЄС при намаганні врегулювати конфлікт буде дипломатично виходити на РФ та США задля їх підтримки цього процесу. Чи це додасть перспективності переговорам? На мою думку, ні, але ЄС та США все ще зберігають можливість схилити Х. Хафтару до співпраці, адже його зв'язки з РФ все ще не формалізовані і не мають чітких практичних обрисів, що дозволяє припускати, що його можна вихопити з рук Кремля. Одне варто розуміти точно - Х. Хафтар критично важливий для планів ЄС стабілізувати Лівію, щоб та мала змогу взяти під централізований контроль середзерономорське узбережжя.

Навіть за умови того, що європейцям вдасться досягнути свого, варто розуміти, що уже прямі переговори між ЄС та Лівією по міграційній угоді будуть дуже важкими. Лівія забажає "турецького варіанту" угоди, коли взамін на міграційні центри та контроль над узбережжям Тріполі отримає величезні фінансові інструменти та певне закриття очей на саму сутність авторитарної влади в державі. Цього лівійці можуть досягнути особливо в тих умовах, коли рівень міграції з Африки через лівійський коридор не буде знижуватися, а, можливо, й рости, що значно актуалізує потребу щось робити з Лівією.

ВИСНОВКИ

Запропонована влітку 2018 року стратегія ЄС по вирішенню міграційної кризи є цікавою на папері, пропонуючи, як мінімум, винахідливі методи реагування на сучасні міграційні виклики, які продукуються Африкою. Проте ця стратегія має значні проблеми на рівні практичної реалізації, адже потребує, для початку, появи суб'єкта, який зуміє контролювати все лівійське узбережжя Середзерномор'я і вести діалог з Брюсселем, а згодом економічних, фінансових, політичних кроків задля переконання африканських держав погодитися на план ЄС. Також ситуація ускладнюється присутністю в Лівії серйозних геополітичних гравців, чиї інтереси різняться і які можуть по-різному розглядати варіанти врегулювання політичної ситуації в Лівії, пропоновані Європейським союзом. Одне залишається незмінним, Лівія - стратегічно важлива країна для ЄС і з посиленням міграційної кризи ця стратегічність буде ставати тільки більшою.