ЗА ЗАКОНАМИ ДЖУНГЛІВ: СИСТЕМНА КОНТРРЕВОЛЮЦІЯ

Джунглі мають свої правила.

В постмайданний період, не зважаючи на весь сукупний трагізм однієї частини квазіеліт та галопуючої домінації іншої, — в олігархічному зоопарку української політики доволі добре продовжує вживатися достатньо пестра за своїм складом публіка, яка постійно втягнута у показово в'язкі міжусобні війни. На загал це хоч і репрезентується у вигляді бурхливого розвитку демократії, парламентського процесу і становлення права, проте в залишку маємо уже знайому хронічну демагогію, популізм і черговий розводняк. 

"Одна рука дає, інша — бере" — мабуть ключовий принцип української політики з моменту проголошення Незалежності. Ну що ж поробиш? Народ у нас вимогливий, але ця вимогливість інфантилістська до болю. Йому цукерочку дай, а гроші з Дня народження можеш спокійно від рук забрати — навіть не помітить. Діти спокійні, поки вдосталь таких "цукерочок", а "старші" в цей час похапцем пожинають плоди, звітують про виконання планів і стратегій, проводять багатогодинні форуми і марафони. Помпезно й зі смаком. Вони працюють, не те що ваша електоральна школота недобита, яка душею "патріот-патріотів", а на справі — лиш мріє чкурнути до всіх тих Європ з кінцями по безвізу, ігнорує вибори під загальним приводом "мій голос нічого не змінить" і загалом скочує своє деградантство у рутинну справу. 

А коли діло стосунок має до хаю "старших" — отримаєш добрячу порцію ударів по потилиці. Росія в цьому аспекті нагородила чудовим спадком скрепозного провінціалізму: "Він же ж такий молодець: свято провів, откриточку прислав... Ге-е, а що він там сам зробить в тому Кийові? Всі ж крадуть, але він хоч народу щось дав". В такій логіці не потрібно шукати здорового глузду. Не слід жаліти того, хто сам прагне бути обманутим.

Все б нічого, проте віра в обман - така ж фундаментальна, як і проблема самої системи, знайшовши дуже прості і по-своєму логічні відповіді на складні запитання. Важко щось пояснювати тому, хто впритул не бачить істини, або ж просто не бажає її бачити — настільки сильні внутрішні бар'єри та віра у навколополітичну міфологію. І поки повен ентузіазму (та зневір'я) актив потроху окуповує Забужжя, за ці роки ті, кого ми називаємо "елітою" пережили кілька витків процесу структурних перетворень. Часто в такі моменти відбувалося несподіване викидання за політичний борт воїстину знакових топ-фігур. І хоч це не внесло якісних змін в політичне життя країни, при цьому відбулись косметичні перетановки на шаховій дошці, які по-своєму вплинули на хід наступних подій.

Витки перестановок поступово поглиблювали роздільну лінію поміж вже сформованих олігархічних проектів, які лиш урізноманітнились і електорально оформились. На фоні цього виокремились пов'язані з такими проектами політичні (і не дуже) фігури, які почали претендувати на певну ексклюзивність, яка в свою чергу відкрила їм шлях до найбільш бажаних бенефітів — впливу і влади. В цьому прослідковується певна закономірність персональної еволюції в рамках системи. Всі хто зараз "на виду" — в переважній більшості за максимумом "відюзали" такі "системні ліфти", починаючи з дуже непомітних ролей, притримуючись конкретизованих "правил гри". 

Важливо розуміти, що можливість використання таких "ліфтів" було здобуто після фактичного самоусунення і переходу "в тінь" з передових ролей політики Леоніда Даниловича Кучми, який майстерно вмів направляти зусилля досить різношерстної публіки (переплетіння криміналу, кланової номенклатури і бізнесу) для досягнення взаємовигідного балансу поміж всіх зацікавлених гравців системи, яка хоч і відбулась по своїй суті в формі мавпування російської моделі, проте суттєво різнилась за ресурсним потенціалом, кількістю сторін і розміром "пирога". Кучма у цій ієрархії займав роль царя Соломона, лише зрідка беручи своє слово. А напруга наростала і надалі.

Від каденції до каденції вже згаданий "пиріг" лиш скорочувався, а протистояння за нього лиш посилювалося. Післякучмівський період дав рівні можливості під дерибан основних фондів. Певні кола відразу зрозуміли, що за таких умов найбільшу вигоду отримає найсильніший, як і після розвалу соціалістичного табору. Таким чином вималювалась домінація "донецьких", які лиш продовжили розпочату в 90-х векторність на ексклюзивність. Зоопарк настигнув рейвах. Відтоді конфлікт між "елітами" почав ширитись і зростати, політизуючи абсолютно всі сфери життя країни, що вже тоді (на зламі 2011-2012 рр.) було за "тривожний дзвіночок" для цілісності держави, оскільки мобілізований такою політизацією ресурс був позбавлений керованості.

Далі був Майдан, який став багато в чому переломним моментом. Під приводом суспільного невдоволення було використано момент для олігархічних розбірок і усунення "донецьких". Після цього мабуть чи не вперше некланові "фігури" почали "акумулювати" повноваження, перейнявши під себе великий спектр колись табуйованих привілеїв системи. Важко назвати Порошенка, Яценюка, Авакова олігархами у класичному розумінні цього поняття, проте їхній козир був у зосередженні масштабів владних повноважень. На фоні цього такі "товариші" як Ахметов, Коломойський і Фірташ зазнали чи не найбільших поразок у своїй бізнесовій біографії, перебуваючи в постійному стані невизначеності та напруги. І всі ці проблеми не від когось собі в рівню, а від дуже ницих на вплив фігур. 

"Планктон пішов супроти китів" — шедевр політичного мистецтва України. Революція гідності таким чином ознаменувала системну контреволюцію. Кланову систему розвалено — розпочалась феодальна роздробленість.