КРАВЧУК - ГОЛОВА ТКГ: ДИЛЕМА "МІНСЬКА".

Призначення Леоніда Кравчука головою делегації ТКГ у Мінську є всеціло рухом у неправильному напрямку. Причин декілька. Ключова серед них - візіонерська: фігури такого калібру як Кравчук і Фокін не мають чого запропонувати у даному форматі роботи. І користь від такої "діяльності" для держави буде мінімальною, якщо не шкідливою.


1. Повноваження. Логічне запитання виникає із самого старту даної історії - щодо впливу "голови делегації" на процес перемовин. Навіть попри можливу "символічність" такої посади (як у випадку Кучми), чітко визначений куратор процесу повинен бути, за яким "фінальне слово". Кравчук наразі розуміє тільки "вектор на мир", називаючи це "своїм головним завданням". Але не схоже, що наразі у першого президента є необхідний арсенал для організації переговірного процесу для досягнення бодай якогось виграшного результату для України. 

2. Особистість. Призначення Кравчука у багатьох аспектах є "компромісним". Причина тому - вкрай неоднозначний бекграуд за плечима політика. Його романтизація образу в Україні багато в чому надумана, що категорично не відповідає переліку якостей "мудрого державника", яким намагаються подавати Леоніда Макаровича. Країна отримала "у спадок" плоди абсолютно імпотентної політики часів його президентства, що заклало фундамент під соціальні, політичні та економічні негаразди для країни - на 3 десятиліття вперед, як мінімум. Це перший момент. 

Другий - в участі Кравчука у відверто проросійських проектах (у команді Медведчука та Бойка), з ціллю спроби реанімації своєї політичної кар'єри. Тут питання до світогляду, оскільки за всіма параметрами Кравчук - це давно уже політик без практики, людина без розуміння викликів сучасності і актуальної повістки. Це минула епоха з категоріально іншим розумінням світу. Тому ще більш дивно, коли президент Зеленський оперує поняттями "досвіду" при поясненні такого призначення (знову проблема кадрів). Тим паче, що в Україні з часом Леоніду Макаровичу була надана роль такого собі "медіатора" соціальної повістки, "лідера громадської думки" для тієї частини суспільства, яка залишилася світоглядно у постсовку із одвічними подвійними стандартами. 

3. Профпридатність. Кравчук ще у перший день свого "призначення" відразу заявив, що готовий до компромісів і що "буде домовлятися". Три моменти для уточнення: на яких умовах, про що і з ким? Звичайно ж, тут потрібно дивитися "у розвитку ситуації". І головне запитання тут, що і визначатиме його компетентність - кінцеві цілі України в Мінську і яким повинен бути "мир". Адже у Москві розуміють дуже "по-своєму" поняття "нормалізації в Україні". Тому тут слід згадати про слова Кравчука ще у березні 2014 року - напередодні т.зв. "кримського референдуму" і оцінити його "стратегічне бачення" у часовому вимірі. Піти шляхом хибних рішень - найпростіше.

ВИСНОВКИ

1. Нова констатація: за майже 7 років війни не тільки команди Зеленського та Порошенка, але і вся Україна загалом - поки не мають повного розуміння того, що насправді відбулось на Донбасі. Так само немає розуміння, яким повинен бути "мир". Тому що немає стратегії, немає послідовної лінії поведінки. Це проблема не тільки переговорів у Мінську - це недолік всього державного організму: політика, соціум, ідеологія - все "не туди", все стоїть на місці і реагує "по ситуації" без думки про майбутнє. Немає конкретних цілей, векторів, аналізу умов та прогнозу - це той базис, на якому вибудовується державна політика загалом. 

2. Дипломатична суб'єктність Кучми, Кравчука, чи то Фокіна - скоріше на шкоду для країни зараз. З таким "багажем" проводити захист національних інтересів неможливо, так як професіоналізм і компетентність тут під великим питанням. Тому що якщо уявити, що завдання для України у ТКГ стоятиме не у "мирі", а у зворотному - у повному провалі "мінського процесу" і тотальній відмові від раніше підписаних пунктів (або ж завдання у зажовуванні і затягуванні процесу перемовин) - тут є потенційний шлях для "успіху". Але, знову ж таки: яка наша кінцева мета? 

4. Проблема "Мінська" ще не раз вилізатиме боком країні, оскільки взяті на Україну зобов'язання по легалізації "Лугандонії" не тільки вноситимуть дисбаланс у політичну площину, але і шкодитимуть потенційному державному будівництву. Тим паче, що самі положення достатньо суперечливі і не мають нічого спільного з "дорожньою картою" для бодай якоїсь політичної нормалізації процесу. 

5. Влада і суспільство повинні раз і назавжди зрозуміти, що суб'єктність ОРДЛО - це не гарантія миру. Досягти паритету і компромісу в даних умовах не вдасться, так як це був і залишається беззаперечним інструментом тиску на Київ з боку Кремля і відверта спроба остаточно змістити діалог від розмов про деокупацію територій (в тому числі Криму) до тези про "громадянський кофлікт" на Донбасі. У даному аспекті ми повинні говорити про конфлікт виключно по лінії "Україна-Росія".

Що ж робити Україні в даній ситуації? Які цілі може переслідувати держава в таких умовах? 

На моє суб'єктивне переконання, переговори у Мінську не можна розглядати у відриві від цілісного розгляду російсько-українських відносин і головними цілями для України у відносинах з Кремлем повинні слугувати три складові елементи: 

А. Усвідомлення постійності "російської проблеми": 
▪️про дружбу із РФ у подальшій перспективі слід забути повністю і це має відповідним чином ретранслюватися на політику і соціум; 
▪️поруч з військовою агресією куди більш сильними і впливовими в Україні залишаються інструменти "м'якої сили" Кремля (релігія, мова, інформаційна політика, історія), які потрібно продумано і так само "м'яко" - витісняти (або, принаймні, замістити); 
▪️повинна бути напрацьована ідеологічна складова - яка не має будуватися на необдуманій "ура-патріотичній" риториці, а, скоріше, потрібно закласти основу для формування інституту "політичної нації", інтеграції регіонів і нацгруп у загальнодержавну повістку під правильними державницькими наративами.   

Б. Мінімізація ризиків і втрат, реформи: 
▪️ це повинно включати вже майже лайливе поняття - "реформи" (а воно неможливе без оновлення політичної системи, оскільки це є ключовим фактором до стабільності державного організму, що мінімізує зовнішні ризики); 
▪️модернізація війська і його технологізація (пріоритет на дистанційні методи ведення війни, високоточна зброя), що мінімізує втрати на фронті і посилить наші позиції у контексті можливої активізації бойових дій; 
▪️посилення дипломатичних позицій (судові процеси, збір доказів агресії, звільненя заручників, формування коаліцій). 

В. Стратегічне терпіння і пошук найкращого моменту для активізації:
▪️потрібно розуміти, що легалізація ОРДЛО, закріплення зобов'язань і продовження "мінського процесу" - це шлях до здачі націнтересів. Від цього слід відмовлятися повністю і просто очікувати на кращі геополітичні умови, паралельно займаючись практичним втіленням попередніх пунктів. Подібних прикладів в історії можна згадати безліч: чого вартує тільки ситуація з поділом Німеччини після Другої світової війни - чи не найбільш яскравий приклад успішного очікування;
▪️посилення дипломатичних, військових, геополітичних позицій неминуче допоможе обрати момент для "виграшного входу" у конфлікт, що допоможе використати можливі геополітичні пертурбації на свою користь.

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

ПАРАЛІЧ НАЦІЇ: ДИЛЕМА ПОЛЯРНОСТІ ДЛЯ УКРАЇНИ

КАНДИДАТ ЗЕЛЕНСЬКИЙ - ВИРОК СИСТЕМІ ВЛАДИ

«ГАСТРОЛЮЮЧА» НАДІЯ

5 ПРИЧИН, ЧОМУ ВАКАРЧУК НЕ СТАНЕ ПРЕЗИДЕНТОМ

МЮНХЕНСЬКИЙ ПРОВАЛ