«ЗАКЛЯТА ДРУЖБА» ПО БУГУ

В той час, коли людина прагне в космос, шукає альтернативу для суспільно-політичної архаїки, мислить прогресивно, – знаходиться велика частка соціальних груп, які відкрито тяжіють до глибокої і не дуже минучности. Не можна точно сказати, що то є природна потреба – в засиллі присутності в їхньому існуванні різного роду культів, чітких мобілізаційних орієнтацій та ціннісних установок. І нехай це тяжіння матиме під собою цілком укорінену ґрунтовність, і всі вони закономірно вгрузли в свої «смислові війни», проте виникає логічне запитання: чи виправдано?

Для прикладу візьмемо польсько-українське смислове протистояння, оскільки російсько-українське – знаходиться в гарячій фазі. Тому розглядатимемо «на перспективу». Варто зауважити, що «смислові війни» - це одна зі початкових стадій гібридного протистояння, що майже завжди загрожує для конкретної ситуації розгорітися в більш масштабну конфронтацію.

Ключем до розуміння проблеми виступає нашарування історичних проблем, в авангарді яких стоїть ставлення до персони Степана Бандери. Далі намагатимусь пояснити чому.

Профанація «бандерівщини»CollapsНа фоні дещо згаслої всезагальної «повернутості» на історичності персони Степана Бандери, мало хто задається логічним запитанням реальної значимості цієї людини в плинові власне української історії. Його участь у більшості процесах, навіть українського національно-визвольного руху, суттєво перебільшена (з об'єктивних причин). Бандера хоч і зберігав за собою роль однієї з ключових фігур національно-визвольного руху міжвоєнної та повоєнної України, проте насправді не мав помітної політичної ваги, залишившись осторонь важливих процесів формування й організації збройного опору та діяльності національно-визвольного руху на місцях, займаючи чільне місце в якості виключно ідеолога і теоретика, ба не практика.

В середовищі націоналістів, зокрема ОУН, особа Степана Бандери сприймалась (м’яко кажучи) «контраверсійно», лягаючи на дуже специфічну персональну характеристику, властиву багатьом лідерам тогочасних правих рухів Європи, що мало вкраплення яскравих проявів вождизму і тотального засилля авторитарності, що, однак, було свідченням загального потурання трендам тогочасної політики, лігши в основу подальших розколів всередині революційної фракції ОУН. 

На фоні цього машина радянської пропаганди зробила з персони Бандери розафішовану фігуру в мракобісній істерії не тільки в СРСР (РФ), на пострадянському просторі, але і в сучасній Польщі. Це мало свій відповідний ефект так само і в Україні, оскільки «героїзація», насправді ж – реакціоністська медіалізація, простіше кажучи – ріст популярності на фоні супротиву радянським шаблонним установкам (ціннісно-політичним кліше), оскільки міжвоєнний та повоєнний націоналістичний рух (в т.ч. діяльність ОУН-УПА та ОУН-Р) таврувався персонально бандерівською титульною ознакою, хоч під собою і не мав однозначної логічності. 

«Кресова» ностальгія

Особливо яскраво даний набір шаблонів набув поширення у вже вищезгаданій Польщі, де українська тематика все більш помітна в інформаційних кампаніях політичних сил, непослідовно і достатньо хаотично міксуючи зміст подій, фактів і значимості окремих персон. Зі сторони це хоч і виглядає за невинний і нічим не загрозливий популізм, масштаби якого чітко окреслила аморальна з однієї сторони, комічна з іншої – «урочиста інтронізація» в королі Польщі Ісуса Христа, проте насправді така лінія може в собі нести передумови до наростання українофобської кампанії на всіх рівнях, аж до конструкту відверто радикальних і ворожих настроїв стосовно проекту Української Держави. Зверхність і високомірність деяких польських політиків насторожує, а подекуди лякає.

Не слід забувати, що популізм, особливо спекулятивно-історичний, завжди мав і матиме перспективи до підвищення рівня вибуховості. Історична тематика достатньо легкозаймиста, може стати в майбутньому новою «пороховою бочкою» під вже нестабільними (без перебільшень) польсько-українськими стосунками, особливо зважаючи на не цілком зрозуміле стратегічне майбутнє України і перепуття всередині польського істеблішменту. В цьому випадку факт постійного збудження польського суспільства українською тематикою можна зрозуміти підіграванням зі сторони політичного класу існуючим соціокультурним настроям, які цим же «політичним класом» першопочатково і підігрівались. Як це можна буде зупинити? – запитання із розряду «риторичності».

Інше велике запитання – у постійному намаганні до перенесення історичної відповідальності. Виходить так, що українство, як цілісний, історично сформований організм все частіше намагаються вифарбувати певною антигуманною палітрою, тавруючи винним у всіх насущних бідах. Українці не святоші, проте, задля справедливості, варто хоча б поглянути на проблему з різних позицій… 

Мабуть не тільки у Москві закінчується демократія там, де розпочинається «українське питання». Хвороба імперства кочує достатньо стримано, проте доволі впевнено і на інші терени. Певні її прояви стали помітними і у Варшаві. Проте український потенціал до відповіді на подібні закиди часто применшують, часто ігнорують, як і загальну здатність до самостійного вирішення конфліктних питань. Все більше впирається у реалії процесів соціо-, націо- та державотворення. Пройшовши ці складні етапи з цією країною буде набагато важче ось так зухвало і нахабно «говорити». І це мало б свою логіку, оскільки і на інших ділянках нашого кордону чути відлуння правих іредентистських закидів, як, зокрема, з боку Угорщини, яка пригрозила Україні блокуванням всіх ініціатив співпраці з інтеграційними проектами ЄС і НАТО, маючи на увазі моноетнічний есклав закарпатських угорців. Не варто забувати і про Румунію, яка за відповідних умов може пристати до давно омріяної ідеї «Великої Дакії». Тенденції до росту правих ідеологій вже отримали свій прояв і тому сподіватись на добросусідство з боку інших – величезна помилка. 

Хвиля істерії може здійнятись куди вище, легко знісши цей дряблий кораблик «дружби», якою в нас, до речі, продовжують повсюдно вихвалятися. «Поляки то є друзі». Але чи вірні ці друзі? І чи друзі взагалі?