УКРАЇНСЬКА «ПОТЬОМКІЗАЦІЯ»

Про пережитки міфічного «братерства»

Українці не люблять твердження про «братів»-росіян, повністю протиставляючи себе північно-східному сусідові. Проте подібне протиставлення багато в чому лицемірне.

За два десятиліття на Росії виробилась ціла система фіктивних «потьомкінських надбудов», які демонструють навколишньому світові і громадянам РФ картину ілюзорної «нормальності»: вибори, демократія, свобода слова, опозиційні ЗМІ, ринкова економіка… Водночас, Кремль намагався залишити за собою центральну роль у колишніх колоніях. Все тому, що у радянський період союзні республіки безальтернативно приймали московську рознарядку: будь то нова конституція, зміна політики партії, чи то рішення чергового з’їзду – відразу ж слідувало одобрювальне дублювання рішень центру.

Союз давно канув в лету, Україна відновила Незалежність, але подібна радянщина залишається дотепер. Закони, економічні уклади, вектори політики – у 90-і роки все успішно передиралося із Росії, неначе в тому було щось сакральне і справді корисне. Є ж успішні історії Прибалтики, Польщі, які активно переймали, власне, європейський приклад, а нам - не дано, бо у нас «свій» шлях. Під подібними впливами сформувалась схожа за принципами до російської корупційна система олігархічного капіталізму. І все пішло далі.

Наступний крок – суспільство, яке все ще фонтанує колоніальними комплексами, перенісши описану вище радянщину на повсякденне життя, глибоко укорінюючи власну ментальну деформацію. І, на жаль, подібне вже не зможе піддатися зовнішньому коригуванню. Для них це і є показником нормальності. Це назавжди втрачені часом покоління з точки зору державної орієнтованості.

Третя сторона проблеми – вироджені і повністю деградовані еліти, які навіть у стані гібридної війни продовжують компіляцію російських «надбудов». Спроба внести корективи у методологію, використовуючи досвід еліт не місцевого розливу (т.зв. «неоварягів») зазнала цілковитого краху. Системний опір продемонстрував свою реальну силу, виявивши засилля нетерпимості до такої спроби з боку суспільства і влади. Їм банально зрозуміліші і більш прийнятними є кремлівські методичики.

Побудуємо асоціативний ряд: культ війни, збільшення ролі силових структур, олігархічний контроль над ЗМІ, груба і тупа пропаганда, тотальна деградація економіки, суспільна маргіналізація, очорнення і силове видворення з країни політичних конкурентів, ілюзія реформування країни, повсюдний структурний неофеодалізм і формування культу безальтернативного політичного лідера. Невід’ємним атрибутом, основним рушієм та зв’язним елементом усього вищеперерахованого є корупція. 

Про яку ж країну йде мова? Вочевидь, за логікою, все вказує на Росію, але ж ні, мова йде зараз про Україну.

Дивовижний факт: у країні мали б спостерігати за засиллям русофобії, а на практиці бачимо лиш повальне русофільство. При чому, воно закладено на підсвідомості - на рівні реакцій.

Саме тому, в результаті отримуємо багаторічну «потьомкізацію України» на основі схожого процесу на Росії і ось така ідеологічна «калька систем» продовжує заглиблювати країну у чергове дно, автоматично пробиваючи попереднє.

Тут і виявляється головна загроза: проти чого боролись, на те і напоролись. Наша країна повільно переймає російську політичну, економічну і соціальну моделі, симулюючи свою інакшість. Так, умови інші. Так, суспільство інше, але Україною взято тренд за вже готовою схемою Кремля: суспільство кероване, прагне сильної руки; представники сучасної владної верхівки - прагнуть зберігати всі можливі важелі економічного, політичного і медійного впливу. А за картинкою все наче на місці: президента приймають у світі, дають кредити і говорять про погану Росію. Наче ж все нормально.

Майдан мав змінити систему, натомість система перетворила протест у олігархічну міжусобицю, ознаменувавши реванш одних шарлатанів супроти інших. Масштаби беззаконня зростають, народ бідніє, а вся ця міцна на перший погляд конструкція продовжує намічену «потьомкізацію», обростаючи новими товщами популізму. 

Теперішня концентрація владного і медійного ресурсу в руках президента Порошенка дозволяє безболісно проводити політичну зачистку, звівши всі розмови до сакрального путінського «а хто, як не Порошенко?». В конкретний момент це може перетворитися у таке ж театралізоване і фіктивне дійство, як і вибори президента РФ 18 березня. Свій Грудінін тут швидко знайдеться – можливих кандидатів вдосталь. Тому чи потрібно нам перероджуватися у РФ 2.0?

Істерія, зовнішній ворог, «не надо раскачивать лодку», «бо Путін нападе» і ці дєрєвні, дєрєвні, дєрєвні.

Потьомкін точно зацінив би.

P.S. Окрема подяка за "страйк" анонімному читачеві)