ШАБЛОНИ VS ШАРОВАРИ: НА ШЛЯХУ ДО «МАКАРОВА» І «МАУЗЕРА»

Про роль історії

Кілька тез стосовно багаторічного загальнонаціонального діалогу в державі з прогресуючою структурно-системною кризою та про шкідливу роль історії в ній. 

Фундамент

Державотворення – процес надзвичайно складний, який для свого фундаменту потребує досить специфічних матеріалів будівництва: національної пам’яті (що інколи називають «спільною історією»), векторів розвитку політичної та правової культури, визначення засад мовної політики, ролі церкви, форми співіснування з національними меншинами, вироблення інтегрованої або ж автономної системи цінностей, засад функціоналу національної економіки. Як наслідок — в державі формується перелік загальнообов'язкових «правил гри», які беззаперечно впливатимуть на майбутнє життя країни. Якщо повертатись до одного з названих елементів - спільної історії, то тут варто зауважити, що під цим поняттям ми розуміємо конкретизовані умовами емоційно обумовлені орієнтири, властиві для певної соціокультурної групи. 

Як вірно підмітив російський письменник Михаїл Вєллєр: «…це і є елементом інформаційної війни, коли все оперується поняттям «наш, або не наш». При цьому, абсолюту істини досягнути нереально, в міру різностіаргументації, фактажу, джерел інформації, достовірність яких перевірити надзвичайно важко. Історія в таких дискусіях виступає інструментом маніпуляції свідомістю і рушієм до формування певних мобілізаційних постулатів для соціуму конкретної держави, народу чи нації. Набагато гірше, ба навіть небезпечно, коли ресурс історії використовується в політичних ігрищах окремих груп олігархічних квазіеліт, оскільки тоді легко можна перейти межу адекватності.

Однак тут виникає певна дилема: історія – річ дуже суб’єктивна, що суттєво шкодить визначеній науковості даної дисципліни. Вона має куди більше стосунку до розряду смислової проституції, ніж до чітко встановленої, науково обумовленої характеристики. Чому? Важко говорити за науковість, коли на одну подію, оцінку певної персони знайдеться чотири «науковці», кожен з яких своїм фактажем і аргументацією вибудує грандіозну теорію на основі своєї «наукової школи», довівши абсурдність поглядів іншого «науковця» і іншої «школи», який подібним чином змішує в лайно собі подібних «старателів» з конкурентного табору. Це має стосунок переважно гострих політизованих питань, об'єктивність яких по-своєму сумнівна вже на початках ознайомлення.

Сьогодні Україна знаходиться в епіцентрі процесів «державотворення», ведучи пошуки засад і основ здійснення розвитку суспільства, що вочевидь і пояснює хронічність диспутів навколо вищезгаданих «фундаментальних питань» певного «розливу». Під протекцією демократичного обстоювання думок державне тіло набуло цілого «арсеналу» болячок в складових «життєзабезпечення» країни, десятиліттями толеруючи відверто антидержавні і злочинні організми і їхні дії, чим користаються зацікавлені в смерті країни гравці. Затягування з «лікуванням» - прямий шлях до «пізно, Вася, піть «Боржомі».

Що там говорити, якщо дискусії між світоглядними союзниками перетворюються на словесну вакханалію і знущанням над здоровим глуздом. У нас, так би мовити«фронта интеллектуального нет (…). Даже те люди, которые (…) мыслят нормально, переодически норовят друг другу, лежа в этом окопе - написать в патроны… Вроде как бы так «штыком в бок» не колят лежащего рядом товарища, но «в патроны» - обязательно написают». Дискусія може тривати доти, поки не здобудемо консенсус, а консенсусу можна досягнути тільки через діалог. І тільки?

«Бандера прийде – у Європу не піде»

Гарячі голови завжди вели палкі дискусії на історичну тематику і продовжують це робити далі. Перепалки були і дотепер, але весь сюр показала одна не дуже значна, проте доволі містка на факти інтерв’юристська історія літа 2017 року з Гордоном і Скрипіним. Інформаційно ситуація пройшла повз увагу громадськості, оскільки до «бардаків» і «хаосу» суспільство звикле.

Журналісти – люди дуже різносторонні, що накладає свій відбиток на їхню роль в соціумі, але важко оцінити реальний відбиток на суспільство тоді, коли один з них круто вдарився в шароварщину, а інший – у свої світоглядні шаблонізовані концепти. Дані персони безумовно не безуспішні, з певними «здобутками» на своєму поприщі, інформаційний супровід за собою мають, проте обоє банально «сируваті» в знанні фактажу, позбавлені при цьому можливості до розуміння думки опонента (що так важливо в їхній професії), сприйняття і толерації іншої точки зору, категоріально відмінної від їхніх ціннісних уявлень. Мова навіть не йде за адекватну оцінку і глибинний аналіз якогось з проблемних запитань, увага зосереджена виключно на наявності у обох базового рівня елементарної культури. Хто бачив перше інтерв’ю Скрипіна Гордону, той зрозуміє причину постійної напруги цих персон. Вона фактично висить в повітрі, лігши на сприятливий конфліктний ґрунт.

Половину часу другого в’ю займало обговорення декомунізації в формі перейменування старих назв на честь діячів українського націоналізму. Вражає те, з яким звірячим запалом здійснювалась словесна перепалка. Здавалось, ще трохи і Скрипін дістане «Маузера», а Гордон «Макарова» і почнуться розбірки в стилі 90-х. Не забуваймо, що це не останні люди в т.зв. «проукраїнському таборі», саме вони (в тому числі) формують вектори суспільних настроїв безпосередньо – регулярно репрезентуючи свої думки на загал. Полярності Скрипіна і Гордона, як то не парадоксально, відображають істинну суть суспільних протиріч, здатних вибухати новими осередками, розпалюючи і без того просякле гасом різності бачення минулого, теперішнього і майбутнього. Піднеси сірника – і ви побачите буялий вогонь, охоплюючи «шляхом» всі найбільш проблемні моменти. Ніякого Путіна і ніякої Росії для цього не потрібно. 

«Суспільство дилетантів»

Форма діалогу неможлива без етапу «слухання». Спочатку говорить один, потім – інший. Це все в теорії. В наших умовах, насправді, це більше схоже до мавпування методів ведення дискусій на російських політичних ток-шоу, себто через постійне перебивання і перекрикування, що пояснюється відсутністю культури слухання. І все це наповнюється дуже примітивним емоційним формулюванням точок зору, з огляду на існуючі шаблони і стереотипи, пересмикуючи і адаптуючи під свою світоглядну орієнтованість проблемних питань. Все зводиться до епічної істини «Я художник, я так бачу…» Такі дилетантські балагани не сприяють зниженню градусу напруженості, радше навпаки – призводить тільки до зростання конфліктного дітища. 

Емоційні перепалки без аргументації – це виключно із розряду симптоматики, показуючи істинну сутність громадянської зрілості і освіченості. Так само емоційно люди підходять і до оцінки історичних подій, постатей, фактів, виходячи з власної, так само формованої емоціями позиції, застосовуючи їх в ході дискусій. Тому і немає нічого дивного, що ці люди позбавлені повного розуміння мотивів і першопричин подій, людських вчинків і послідуючих за цим наслідків в історії. Такий стан речей у випадку з Скрипіним-Гордоном (та і загалом) прямо свідчить про безальтернативно засілий емоційний реакціонізм, а там де емоції – там постійні конфлікти. 

У «академічних суперечках» емоції – «допінг для бідних» інтелектуально. Це у будь-який момент може перерости в епічне протистояння «Макарова і Маузера», а це однозначна крайність. Достатньо примітивна крайність. В результаті ж маємо в опоненти твердолобого мракобіса, який опускається до плінтусного хамства, позбавлений елементарної культури ведення діалогу, або ж впертого і твердолобого дилетанта, який вибухає під впливом власної системи шаблонів.